Інна Земець - Чужий і найрідніший, Інна Земець

- Леся, подивись, вони відкрились! – каже батько Тараса.

- Хто, вони? – не розумію я і роззираюсь навколо.

- Ось, дивись, - і вказує на вивіску, - Думав що ще довго їх равлика з корицею не скуштую! Дивно навіть, але я про це мріяв.

Заходимо, набираємо повні пакети випічки. І не тому, що самим нема де пекти, а тому що ця кондитерська знову працює, як колись. Яке ж це радісне «знову»! Повертаємось щасливі, я несу діду ліки, батько Тараса пригощає всіх смаколиками. Більшість присутніх не місцеві, нам не зрозуміти тієї радості в повній мірі, та його настрій заряджає оптимізмом, а це зараз всім нам вкрай важливо. Додає гарного настрою Міла, каже що є новина, яку зараз не чекала – вона вагітна. Радість виливається сльозами, поміж ними і сум за Славком, який зараз не поруч, а Київ боронить. Вітаю Мілу, заспокоюю. Знаю, що клішованими фразами говорю, та і сама відчуваю, що ці березневі дні хоч і темні, та світанок вже скоро, вірю в це і подругу тими думками наповнюю.

- Міла, а які імена в тебе на думці? Не повірю як скажеш, шо ще не вигадала.

- Ой, список довжелезний! Половину Славко вже категорично до табуйованих записав, та ще чимало є.

- Ти тільки одразу скажи, до якого століття дісталася у своїх задумах?

- Ти як мій чоловік! Палажку і Хому одразу викреслив, тож ближче до сучасності спинилися.

На те й відволікла подругу, іноді краще трохи реальність проігнорувати та у майбутнє зазирнути. Тепер думки у подруги перспективні та світлі, а дідусь, здається, останню віру починає втрачати. Новини тривожні, ворог на самих підступах до міста, подумки рахую за скільки хвилин до нашого дому вони доїхати можуть. Краще про це не думати – рукою подати. Та раптом повідомлення змінюються. Невже спинили? Ще не вигнали, але і далі не пропускаємо. Ось воно, момент якого чекали, баланс сил змінюється, про оточення мова вже не йде, наші у наступ йдуть. Схоже дідусь жвавішає, бачу як у очах надія спалахує.

- Я ж казала, скоро все зміниться, дідусю! Дивись, як наші леви їх на шматки рвуть!

- Дай Боже! – зітхає дідусь.

Нічого, тепер все на краще поверне, так має бути і буде. Та киян тут громада не найчисленніша, привід для свята не кожен має. Наша «Галявина» вщент заповнена, прихисток полишати рано, ще й нові гості приїздять. Ховаю свою щасливу усмішку, та всередині бульбашки як у гейзері булькають. Чую, що вранці мешканці сусіднього будиночку в місто збираються, напрошуюсь до них. Як сюди збиралася, про взуття геть не подумала, в зимових чоботях приїхала, а на зміну нічого не маю. Вранці роблю уколи дідусю, тиск і пульс вимірюю, допитую як почувається і що купити треба.

- Лесюня, мені вже краще, а все що треба – маю. Їдь, прогуляйся трохи, купи що потрібно і за мене не турбуйся.

- Дивись мені, не обманюй, сам вчив що так не можна робити, - з усмішкою даю настанову і йду до батьків Тараса.

Вже звична справа, як їде хтось на закупи – то величезного списка від нашого «табору» отримує. От і я такого маю. Кажуть, сьогодні Тарас має заїхати, тож мені менше ніж зазвичай замовляють. Петро Дмитрович взагалі тільки по улюблених равликів з корицею зайти просить, а решту син привезти має. Харків’яни мають плани великі – хочуть дитині день відпочинку і розваг влаштувати, а я тим часом по магазинам пробіжуся. Починаю з першочергового – взуття. Виявляється, купувати собі речі це не нудна справа, як раніше вважала. То колись шопінг був синонімом вироку, тепер це щире задоволення. Йшла по одні, купила дві пари. І дідусю зручні мокасини нові прихопила. І повз шкіряний браслет не змогла пройти. Біжу в супермаркет, в аптеку, в кондитерську, добираю все за списком. Дивлюсь на годинник – ще часу багато маю. То дозволю собі розкіш – піду в ресторанчик неподалік, пішака хвилину йти до того місця, де за півтори години маю з харків’янами зустрітись. Шкода, вранці неуважною була, телефон розрядився і вимкнувся. Замовляю собі кручеників та солодких налистників, а сама прошусь на підзарядку. Поки смакувала чудовими стравами навіть мінімально телефон зарядити не встигла – старий він, аккумулятор слабенький. Сиджу, нудьгую, на всі боки роззираюсь, аж раптом за вікном помічаю знайомий силует – Тарас за пів квартала біля своєї автівки стовбичить і телефон біля вуха тримає. Швиденько розраховуюсь, лишаю щедрі чайові, щиро дякую за неймовірну смакоту і біжу до нього.

- Привіт! Не чекала тебе тут зустріти.

- Привіт. Та приїхав раніше, у одній справі сюди заскочив.

- А кого виглядав?

- Тебе. Чого телефон вимкнула?

- Та я не навмисно, з вечора не зарядила – він вирубився, в нуль висадила.

- А мені батьки сказали, що ти у справах поїхала. Всі скінчила?

- Не те слово! – вказую йому на пакунки, - Навіть більше ніж планувала накупила.

- Ну, то поїхали. Попередив твоїх супутників, що сам тебе заберу, тож вони в курсі справи.

Чи ми поспішаємо кудись? Наче нічого такого не каже, а якийсь дуже напружений, відбирає пакети, на заднє сидіння закидає, мене до машини підштовхує. Ну добре, я вже дійсно справ не маю, можна й повертатись. Їдемо мовчки, хочу якусь розмову легку почати, та відчуваю атмосферу – липка, важка, неприємна. Озивається Тарасів телефон, щось слухає, коротко відповідає «Зрозумів» і з грюкітом кидає свій телефон. Думала мовчки і до місця доїдемо – он вона, «Галявина», вже й вивіску бачу, а Тарас порушує тишу.