Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Келлоґґом. Вони навідувалися до нього по черзі, залежно від того, у котрої найменше тріщала голова в суботу вранці або котра з них спустила все «до останнього ґудзика» і потребувала трохи кишенькових грошей на тиждень.

Коли дівчата поділилися зі мною фінансовими подробицями такого укладу, я вражено перепитала:

— То ви хочете сказати, що лікар Келлоґґ платить вам за секс?

Ґледіс вражено глянула на мене:

— А що ти собі думала, Віві? Що, може, то ми йому платимо?

Послухай, Анджело: я знаю, як називають жінок, які пропонують сексуальні послуги джентльменам в обмін на гроші. Насправді для цього є ого-го скільки слів. Але жодна з артисток, з якими я товаришувала у Нью-Йорку 1940 року, так себе не описувала — навіть тоді, коли охоче брала гроші з джентльменів в обмін на сексуальні послуги. Вони ніяк не могли бути повіями — вони були артистками. І дуже пишалися своїм статусом, бо тяжко працювали, щоб його досягнути, тому називали себе тільки так. Усе було просто: артистки заробляли небагато, у цьому світі кожна мусила давати собі якось раду (а туфлі дорогі!), тож ці дівчата вигадали систему «альтернативних домовленостей», яка давала їм змогу трохи підзаробити на стороні. І такі як лікар Келлоґґ були частиною тієї системи.

Тепер мені здається, що навіть сам лікар Келлоґґ не вважав цих молодих жінок повіями. Скоріше за все, він називав їх своїми «дівчатами» — романтичним, дарма що трохи оманливим словом, яке і йому, безперечно, давало право не соромитися власної поведінки.

Іншими словами, попри всі докази того, що секс відбувався за гроші (а він таки відбувався за гроші, у цьому жодного сумніву нема), проституцією жодна зі сторін не займалася.

Це була всього лиш «альтернативна домовленість», яка всіх влаштовувала. Як то кажуть, від кожного за здібностями, кожному за потребами.

Я дуже тішуся, що ми з’ясували це питання, Анджело.

Бо мені зовсім не хочеться допустити будь-яких непорозумінь.

— Тільки не забувай, Віві, — він зануда, — сказала Дженні. — Якщо тобі стане нудно, не думай, що так воно завжди з чоловіками.

— Але він лікар, — зауважила Селія. — І поведеться з нашою Віві так, як треба. Цього разу це найважливіше.

(«З нашою Віві!» Хіба я чула колись тепліші слова? Я була «їхньою Віві»!)

Настав суботній ранок, і ми вчотирьох сиділи в дешевому дайнері на розі Третьої авеню й Вісімнадцятої вулиці — за столиком, який опинився в затінку від надземки — й чекали, коли настане десята. Дівчата вже показали мені будинок лікаря Келлоґґа і службовий вхід за рогом, яким я мала скористатися. Ми пили каву і їли млинці, а дівчата наввипередки давали останні настанови. Ті три артистки ніколи не прокидалися й не щебетали весело такої немилосердно ранньої пори — ще й у вихідний! — але жодна з них не хотіла пропустити цей день.

— Він надіне «гумку», Віві, — сказала Ґледіс. — Він завжди так робить, можеш не хвилюватися.

— З «гумкою» не так приємно, — зауважила Дженні, — але вона тобі потрібна.

Я вперше чула це слово — «гумка», та з контексту здогадалася, що, мабуть, ідеться про «презерватив» — нам розказували про нього на курсі з гігієни у коледжі Вассара. (Я навіть тримала його в руках — дівчата передавали цю штучку одна одній так гидливо, наче здохлу розрізану жабу.) Якщо ж ідеться про щось інше, подумала я, дуже скоро я про це дізнаюся. Розпитувати я не збиралася.

— Потім поставимо тобі ковпачок, — сказала Ґледіс. — Ми всі його маємо.

(Що це таке, я теж не знала, та вже потім з’ясувала, що йшлося про штуку, яку наша викладачка гігієни називала «діафрагмою».)

— А я більше не маю ковпачка! — мовила Дженні. — Його знайшла моя бабця! Вона запитала мене, що це, а я сказала, що цим чистять дорогоцінні прикраси. І вона його забрала.

— Чистять дорогоцінні прикраси? — писнула Ґледіс.

— Ну мусила я щось сказати!

— Але я не розумію, як можна чистити ковпачком прикраси, — не могла заспокоїтися Ґледіс.

— А я звідки знаю! Спитай мою бабцю — вона його якраз для того й використовує!

— Ну добре, а чим ти тоді користуєшся? — запитала Ґледіс. — Для захисту?

— О люди добрі, та нічим, тому що бабця заховала мій ковпачок до своєї скриньки з перснями.

— Дженні! — хором скрикнули Селія і Ґледіс.

— Та знаю, знаю. Але я обережна.

— Не розказуй байки! — заперечила Ґледіс. — Обережна — то не про тебе. Вівіан, не будь такою малою дитиною, як Дженні. Треба мати голову на плечах!

Селія витягнула з торбинки щось загорнуте в коричневий папір і простягнула мені. Я розгорнула пакуночок і побачила білий махровий рушник для рук, охайно складений, новенький. На ньому досі висіла бірка.

— Це тобі, — сказала Селія. — Рушничок. У разі, якби в тебе потекла кров.

— Дякую, Селіє.

Вона стенула плечима, відвела погляд і — не може бути! — зашарілася.

— Часом у жінок тече кров. Краще мати чим повитирати.

— Ага, бо гарних рушників місіс Келлоґґ ліпше не чіпати, — мовила Ґледіс.

— Так-так, взагалі не чіпай нічого, що належить місіс Келлоґґ! — сказала Дженні.

 — Крім її чоловіка! — пирснула від сміху Ґледіс, і всі дівчата розсміялися.

— Ой! То вже по десятій, Віві, — мовила Селія. — Пора рухатися.

Я хотіла встати, але раптом закрутилося в голові. Я гепнулася на диванчик. Ноги підкосилися.

Мені здавалося, що я спокійна, але мій організм, очевидно, думав інакше.

— З тобою все добре, Віві? — запитала Селія. — Ти точно хочеш цього?

— Точно, — відповіла я. — Точно хочу.

— Тоді раджу тобі поменше про це думати, — сказала Ґледіс. — Я так завжди роблю.

Її порада здалася мені розумною. Отож я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула — так, як мама вчила мене робити перед тим, як змусити коня стрибнути через бар’єр, — а потім підвелась і рушила до виходу.

— До зустрічі, дівчата! — якось аж неправдоподібно бадьоро сказала я.

— Ми чекатимемо на тебе тут! — мовила Ґледіс.

— Це надовго не затягнеться! — докинула Дженні.

Розділ шостий

Лікар Келлоґґ чекав на мене відразу за порогом службового входу до свого будинку. Не встигла я постукати, як двері відчинилися й він затягнув мене всередину.

— Прошу-прошу, заходь, — сказав він, зиркнувши ліворуч і праворуч, чи, бува, ніхто з сусідів не підглядає.

Він був невисоким чоловіком з непримітним лицем, його волосся мало один зі звичних для волосся кольорів, а одягнутий він був в один із тих костюмів, що їх зазвичай носять поважні джентльмени середнього віку з його статусом.

(Якщо тобі здається, що