Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Вона розвертає телефон, щоб показати мені фото в інстаграмі — гурт людей у купальниках і сонячних окулярах радісно позує на піщаному пляжі.

Знизує плечима й відкладає телефон. Я чую крізь комп’ютер, як вібрує її жилет — монотонний гул у такт моєму.

— Мене просто трохи прибило, що я не з ними.

— Розумію, — кажу я, думаючи про Джейсона з Гоуп і про все, що пропустив за останні кілька місяців, живучи опосередковано, їхніми повідомленнями й дописами в соцмережах.

— І я планувала цю цьогорічну подорож, — каже вона, що мене не дивує. Вона, мабуть, планує кожен крок у своєму житті.

— А твої батьки? Вони б тебе відпустили? — з цікавістю питаю я.

Навіть до зараження B. cepacia моя мати зарубала б цю ідею. Шкільні канікули я завжди проводив зі звукозаписами.

Вона киває, її очі наповнюються цікавістю через моє питання.

— Звісно. Якби я була достатньо здорова. А твої ні?

— Ні. Хіба що, звісно, тамтешня лікарня заявить про нову чарівну терапію лікування B. cepacia стовбуровими клітинами.

Я сідаю й вихаркую в судно цілий згусток слизу. Кривлячись, лягаю знов. Пригадую, чому я постійно знімав цей жилет, доки не почалось оце.

— До того ж я там уже був. Там гарно.

— Ти там був? І як? — нетерпляче питає вона, підсуваючи ноутбук ближче.

Спливають розмиті спогади, і я бачу, як поряд зі мною на пляжі стоїть батько, і нам на ноги накочує хвиля, а наші пальці в’язнуть у піску.

— Так, я їздив з татом у дитинстві, до того як він пішов.

Я надто заглибився в спогади, щоб слідкувати за язиком, але якось дивно чути від самого себе слово «тато».

Навіщо я їй це сказав? Я ніколи нікому про це не кажу. Навряд чи взагалі згадував батька протягом багатьох років.

Вона розтуляє рота, аби щось сказати, але я швидко переводжу розмову на пейзажі Кабо. Аби не про нього.

— Пляжі гарні. Вода кришталево чиста. До того ж усі супер-суперлюб’язні й спокійні.

Бачу, як наростає пригніченість у її очах під час мого натхненного резюме, тож згадую випадковий факт, почутий на каналі Travel.

— Боже, а течії там які сильні! Майже ніколи не маєш шансу поплавати, хіба що, ну, годину-дві на день. Більшість часу просто печешся на пляжі, бо не можеш у воду зайти.

— Справді? — питає вона, зустрічаючи мою спробу скептично, але з вдячністю.

Поспішно киваю й бачу, як сум частково сходить з її обличчя.

Ми припиняємо вібрувати, і між нами встановлюється приємна тиша. Звісно, якщо не зважати на періодичне харкання легень.

Коли з віброжилетами покінчено, Стелла відключається, щоб зателефонувати матері й дізнатися, як справи в друзів у Кабо, та обіцяє набрати мене, коли прийде час приймати пігулки на ніч. Години спливають повільно без її усміхненого обличчя по той бік комп’ютерного екрана. Я з’їдаю вечерю, малюю й переглядаю відео на YouTube — як завжди вбивав час до втручання Стелли, проте зараз це здається архінудним. Хоч би що я робив, ловлю себе на тому, що постійно поглядаю на екран в очікуванні дзвінка у скайпі, а секунди між тим тікають надзвичайно повільно.

Поряд гучно вібрує телефон, і я дивлюся на нього, але то лише нагадування з її застосунку, що час приймати ліки на ніч і готуватися до живлення через гастротрубку. Озираюся на тумбочку, куди вже поставив чашку шоколадного пудингу і виклав ліки, готові до вживання.

Комп’ютерний екран спалахує як за годинником, і надходить довгоочікуваний дзвінок від Стелли.

Схиляюся над кнопкою відповіді, придушуючи усмішку, і кілька секунд чекаю, вистукуючи пальцями по трекпаду, перш ніж прийняти дзвінок. Натискаю «прийняти» і вдаю, що широко позіхаю, буденно дивлячись у телефон, коли на екрані проступає її обличчя.

— Уже час для нічних ліків?

Вона яскраво всміхається мені.

— От не треба. Я бачу твої пігулки в тебе за спиною на тумбочці.

Збентежений, я розтуляю рота, аби щось сказати, але хитаю головою, лише раз поступаючись їй.

Ми разом приймаємо ліки, потім дістаємо свої пакети для харчування крізь трубку, щоб під’єднати на ніч. Вливши суміші, підвішуємо пакети, приєднуємо до трубок і регулюємо швидкість подачі на той час, доки будемо спати. Я вожуся зі своїм пакетом й поглядаю на Стеллу, аби впевнитися, що роблю все правильно. Хвилина, як я зробив це сам. Після того ми заливаємо помпу, щоб викачати звідти все повітря, і переглядаємось в очікуванні, коли суміш опуститься по трубці.

Доки ми чекаємо, я починаю насвистувати мотив пісні «Небезпека!», і це викликає в неї сміх.

— Не дивися! — каже вона, коли суміш дістається кінця трубки. Вона підіймає сорочку, рівно настільки, щоб під’єднати свою гастротрубку.

Я відвертаюся, ховаючи усмішку, різко вдихаю й вигинаюся з усіх сил, задираючи сорочку й під’єднуючи трубку до кнопки, що стирчить з мого черева.

Піднявши очі, ловлю її погляд крізь відеочат.

— Фотографуй, лишиться на пам’ять, — кажу я, опускаючи сорочку, а вона закочує очі. Її щоки лише злегка зашарілися.

Сідаю на ліжко й підсуваю ноутбук ближче до себе.

Вона позіхає, розпускаючи волосся, і її довгі русяві коси м’яко розсипаються по плечах. Намагаюсь не витріщатися, але вона гарна. Більш схожа на дівчину з її відео. Розслаблена. Щаслива.

— Тобі треба трохи поспати, — кажу я, коли вона сонно тре очі. — Кілька важких днів ганяла мене.

Вона зі сміхом киває.

— Добраніч, Вілле.

— Добраніч, Стелло, — кажу я й вагаюся, перш ніж натиснути кнопку завершення розмови й закрити ноутбук.

Знову лягаю, заклавши руки за голову, і тиша в кімнаті здається незручною, хоча тут і досі лише я. Та коли я перекочуюся й вимикаю світло, то вперше за довгий час усвідомлюю, що насправді не почуваюся самотнім.

Розділ 9

Стелла

Докторка Гемід хмуриться, коли я підіймаю сорочку, і її темні брови сходяться від вигляду інфікованої шкіри навколо моєї гастротрубки. Кривлюся, коли вона м’яко торкається запаленої почервонілої шкіри, і вона бурмоче вибачення у відповідь на мою реакцію.

Прокинувшись сьогодні вранці, я помітила, що інфекція лише посилилася. Побачивши, як з отвору точиться гній, я одразу покликала її.

Після хвилини огляду вона нарешті встає, видихаючи.

— Спробуємо бактробан і подивимось, який буде вигляд за день-два. Може, вдасться це виправити, а?

Я опускаю сорочку,