Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

«Ґлок-21», був новою моделлю, виготовлений на сімдесят відсотків із надлегкого полімеру. П’ятнадцять набоїв у магазині плюс один у набійнику і світляний приціл. Поліціянт був певен, що скіни такого ніколи не бачили. Він їх тримав у кулаці.

— Хто у вас за головного?

У відповідь — лише мовчанка. Карім ступив кілька кроків і повторив:

— Хто головний, чорт забирай? Не гаймо часу.

Найвищий скін виступив уперед, уся його постава виказувала готовність кинутися в бійку. Із різким місцевим акцентом він запитав:

— Чо тобі тре’, чурко?

— Я забуду, що ти назвав мене чуркою, чуваче. І ми трохи побазікаємо, гаразд?

Скін, мотаючи головою, насував на нього. Він був вищий і тяжчий за Каріма. Араб подумав про свої дреди й про ту перевагу, яку вони давали суперникові: у разі бійки схопити за них було дуже просто. Скін далі наближався, розчепіривши пальці, наче залізні кліщі. Карім не відступав ні на міліметр. Кинувши краєм ока праворуч, він помітив, що інші скіни підбираються до його зброї.

— То шо, чорножопий, чо ти там…

Блискавичний удар головою розквасив скінові носа. Бритоголовий аж склався вдвоє. Карім крутнувся довкола своєї осі й зацідив йому ногою в горло. Забіяка відлетів метрів на два й приземлився на підлогу, катуляючись від болю.

Один зі скінів схопив Карімів пістолет і натиснув на гачок. Нічого. Лише глухе клацання. Скін пересмикнув затвор, але магазин був порожній. Карім вихопив з-за спини другий пістолет, марки «Беретта», і, тримаючи обіруч, наставив його на бритоголових. Притиснувши ногою свого поваленого супротивника, він загорлав:

— Ви що, справді повірили, ніби я лишу заряджену зброю таким психам, як ви?

Скіни закам’яніли. Їхній ватажок, задихаючись на підлозі, просичав:

— Це так «по-чесному», сучаро?

Карім копнув його в пах. Скін завив не своїм голосом. Поліціянт нахилився й скрутив йому вухо так, що аж затріщали хрящі.

— По-чесному? З такою наволоччю, як ви? — Карім нервово реготнув. — Насмішив… Ану, сучі діти, обернулися всі, руки до стінки! Хвойди, ви теж!

Поліціянт вистрілив угору. Блиснув голубуватий спалах, неонові лампи відірвалися від стелі, попадали додолу й розлетілися вибухом іскор. Бандити — жалюгідні — безладно забігали по складу. Карім гаркнув, не шкодуючи своїх голосових зв’язок:

— Вивернути кишені! Один зайвий рух — стріляю по колінах!

Перед Карімовими очима немов пульсувала темрява. Він штурхнув пістолетом ватажкові в ребра й запитав уже тихшим голосом:

— На чому сидите?

Скінхед відхаркувався кров’ю.

— Щ-що?

Карім натиснув дулом сильніше.

— Чим доганяєтеся, запитую?

— Амфетом… спідами… клеєм…

— Яким клеєм?

— «Ди…Дисопластином».

— Тим, що для латок на велокамери?

Голомозий кивнув, хоч, здавалося, нічого не розумів.

— Де він? — запитав Карім.

— У мішку на сміття, біля холодильника… — показав скінхед почервонілими очима.

— Рипнешся — уб’ю.

Лейтенант позадкував, тримаючи в полі зору все приміщення й не спускаючи з прицілу побитого скіна і його дружків, що нерухомо стояли спиною до Каріма. Лівою рукою він перекинув мішок: на підлогу посипалося безліч таблеток, а також випали тюбики з клеєм. Він зібрав тюбики, відкрутив їх і попрямував до скінів, що стояли, спершись руками до стіни. Карім видавив увесь клей просто за їхніми спинами, намалювавши на підлозі липку «змійку». Мимохідь він стусав їх ногою по ногах і нирках, відкидаючи на безпечну відстань кинуті ними ножі та інше знаряддя.

— Обернутися!

Бритоголові зачовгали своїми гімнодавами.

— Ну що, чуваки, тепер будете відтискатися від підлоги за моє здоров’я. Баби також! Ну ж бо, опора лежачи на клей!

Руки всіх скінів опустилися на «Дисопласт», що зачвиркав поміж пальцями. Після третього відтиску долоні їхні були вже намертво приклеєні. Скіни попадали грудьми на підлогу, вивертаючи руки в зап’ястках.

Карім повернувся до своєї першої жертви, сів поруч у позі «лотоса» й глибоко вдихнув-видихнув, щоб заспокоїтися. Тепер голос його звучав спокійніше:

— Де ви були вчора вночі?

— Це… це не ми.

Карім нашорошив вуха. Він приборкав скінів із самої лише бравади й поставив це запитання для проформи, упевнений, що ці придурки не мають жодного стосунку до того, що сталося на цвинтарі. А тепер виявляється, що цей скін щось знає. Араб нахилився до нього.

— Ти про що?

Бритоголовий піднявся, спершись на лікоть.

— На цвинтарі… Це не ми.

— А звідки ти знаєш, що сталося на цвинтарі?

— Ми… ми там проходили…

У Карімовій голові майнула думка: Крозьє мав свідка. Когось, хто вранці повідомив йому, що скіни вешталися біля цвинтаря і їх там бачили. І тоді комісар послав його сюди розібратися, не прохопившись ані словом. Карім порахується з ним за це пізніше.

— Розповідай.

— Ну, ми лазили в тому районі…

— О котрій годині?

— Хер його зна… Мо’, о другій…

— Навіщо?

— Та так… думали трохи подуріти… шукали бараки робочих, хотіли чурок відмудохати…

Каріма пересмикнуло.

— Що далі?

— Ну, проходимо, значить, біля цвинтаря… дивимося… сука… ворота відчинені… і якісь тіні вилазять зі склепу…

— Скільки їх було?

— Д-дві, наче…

— Можеш їх описати?

Скін хихотнув.

— Чуваче, та ми вмазані були…

Карім ляснув його по викрученому вуху. Скін затамував скрик, який перейшов у зміїне сичання.

— Їхні прикмети?

— Та темно ж було…

Карім замислився, уже вкотре з упевненістю подумавши, що працювали професіонали.

— А далі?

— Ми пересрали… злиняли звідти… Шоб це на нас не повісили через… через той випадок у Карпантра.

— Це все? Ви більше нічого не помітили? Якихось подробиць?

— Ні… нічого… Шо тут помітиш? Друга ночі… усе як вимерло…

Карім уявив собі безлюдну алею з єдиним ліхтарем — плямою білого світла в мороці, що вабила до себе хмари нетлі. І банда бритоголових, очмарілих по саме нікуди придурків, що тиняються, горланячи нацистських пісень.

— Подумай добре, — наполіг він.

— Ну… Троха пізніше… ми наче бачили якусь тачку, східноєвропейської марки, «Лада» чи шось таке… Вона мчала в протилежний бік, від цвинтаря… по D143…

— Якого кольору?

— Бі-білого…

— Якісь характерні прикмети?

— Вона… вона була заляпана грязюкою…

— Номер запам’ятав?

— Бля, ми тобі лягаві якісь чи шо? Мудило…

Карім затопив йому ногою по селезінці. Чоловік скорчився, вихаркуючи кров. Лейтенант підвівся й обтрусив джинси. Більше він тут нічого не дізнається. Позаду чулися жалібні стогони інших скінів. Либонь, дістали хімічні опіки третього чи четвертого ступеня. Карім сказав наостанок:

— Зроби мені таку ласку з’явитися в комісаріат Сарзака. Сьогодні ж. Даси письмові свідчення. Скажеш, що від мене, і тебе приймуть як дорогого гостя.

Скін слухняно закивав головою, що досі тремтіла, й підвів свої очі загнаного звіра.

— Нашо… нашо ти так… чуваче?

— Щоб ти краще запам’ятав, — відказав Карім. — Лягавий — це завжди проблема. Але лягавий-араб — це збіса гірша проблема. Спробуй-но ще