Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

— Іноді мені здається, якщо проковтнути те, що люблю, воно в мені проросте.

— Не повторюй за нею, — пригрозив мені тато, але теж із посмішкою.

Вишень я так і не полюбила, але обожнювала спогади про маму, тата й бабусю, які любили вишні більше за білі персики, але водночас не так сильно, як яблука. І мене. Ми зібралися разом, щоб зробити те, що потішить тільки одного з нас, але від цього й самі стали щасливими. «Дивлюся, як ти їси, — і в самої шлунок наповнюється», — казала мені мама. Тепер я збагнула, що вона мала на увазі. Коли я зрештою виринула з цього спогаду, то відчула, як він мене наситив.

Іноді я згадувала Лінь Дайю й бажала, щоб вона прийшла. Щоб забрала мене звідси й ми разом пливли над світом — тонкі, як папір, легкі, як останній день зими. Я хотіла влитися в її вуста й роками спати в її тілі. Хотіла, щоб вона ростила мене в собі. У розпалі свого сум’яття мені здавалося, що я жадала полюбити її.

Однак Лінь Дайю не приходила.

Ієрогліф для слова «радість» 樂 зображує нитки шовку над деревом. Як лісова музика. Мелодія, що лине над верхівками дерев. «Цей ієрогліф зображує, як радіє душа, — сказав мені майстер Ван. — Ніби ти летиш над усім. Ніби не стримуєшся і спалахуєш».

Від думки про це я всміхнулася. І коли чоловік востаннє відсунув кришку з бочки, я постала перед ним у всій красі — очі заплющені, обличчя в сльозах, тіло вбране у вугілля й ополоник замість рота.

Певно, він тоді злякався.

* * *

Одного дня корабель зупинився.

На той час я вже й забула, що мала тіло. Але розуміла, що треба було зберегти хоч те, що від нього залишилося. Тож я повернулась у свою оболонку й чекала.

Стук, потім сміх. У трюмі почулися чоловічі голоси, їхній гул уперше за кілька тижнів знову загнав мене у відчуття страху. Я чула, як почали перетягувати й виносити важкі ящики та коробки. Якийсь чоловік сказав іншому не чіпати мою бочку — мовляв, він сам її віднесе.

— Це особливий вантаж, — додав він.

— Тут смердить, — відказав інший.

Мене знову підняли й кудись понесли — тільки цього разу не вві сні. І тоді із марення я звалилася назад на землю. Я не літала. Я сиділа в бочці, наповненій вугіллям і власною сечею, а у шлунку було порожньо. І в голові — порожньо. І в серці. Замість чарівливого зачину нового життя, про який я мріяла на березі океану, була порожнеча без жодної надії бути чимось заповненою. Мене винесли з корабля, і коли сонце пробилося крізь стіни бочки, здалося, що все довкола спалахнуло.

На мить я подумала, що знов у Джифу. Це чайки ввели мене в оману, їхні крики то пірнали, то знову виринали. А ще пінистий шум океану і стогін причалу, який гойдався на хвилях. Прохолодний бриз.

— Сюди, сюди! — крикнув хтось англійською. І мене понесли в напрямку звуку.

— Це воно? — спитав голос.

Той, хто ніс, ствердно буркнув.

— Добре, — відказав голос. — Поставте там.

Обмін словами. Іржання коня. Мене кудись опустили, а потім нарешті все спинилося. Після кількох тижнів гойдання в океані я нерухомо стояла.

— Джаспер сподівається, що шановні члени тону Хіп Ї будуть задоволеними посилкою, — сказав голос. А потім мені знову здалося, що хтось проспівав мені: «Прощавай».

Хлиснув батіг. Ми знову кудись їхали, але з кожною секундою запах океану слабшав. Вугілля в бочці втрамбувалося навколо мене.

Я була в Америці.

* * *

Про що ще розповісти? Про те, як мене відвезли в китайський квартал на Сент-Луїс-елі та кинули у хлів, який називали бараком? Там тхнуло сечею й фекаліями, а ще гнилими шкірками від дині. Про те, як відсунули кришку й мене, засліплену сонцем, за руки витягли з бочки? Ноги не тримали моє тіло, тож мене за талію прив’язали до стовпа — мотузка впилась у западину між ребрами й тазовими кістками.

Чи, може, розказати, як з мене стягли одяг — брудний і прогнилий — та зрізали з шиї мішечок, що був мені замість кулона? Як облили крижаною водою, і частина мене раділа, бо нарешті хоч щось відчувала? Чи розказати про сам барак? Як мене кинули туди до таких самих дівчат — голих, мокрих і тремтячих?

Краще я розповім про жінку, яка одного разу зайшла в барак. Ми всі збилися докупи посеред підлоги. Сире приміщення без меблів. Близько п’ятдесяти дівчат. Наші скиглення відбивалися від голих стін. Схудлі до самих кісток, ми готувалися померти. Посередині ми, а навпроти вони — довкола нас стояли чоловіки й розглядали. Мені згадався рибний ринок у Джифу з купами риби. Як я разом з іншими ходила навколо кожної торгової точки, жадібно дивилася на рибу й подумки вже уявляла, якою вона буде на смак, як швидко можна буде зняти луску, чи смачною буде плоть, чи луснуть очні яблука в роті, наскільки маслянистим буде мозок, якими м’якими виявляться кістки, щоб їх можна було розкусити зубами й потім полишити на столі мокрою купою. То ось на що це було схожим. Ми — як та риба.

Я помітила цю жінку, бо вона була єдиною серед чоловіків, які зайшли до барака. Вона мала гарне обличчя, великий і гордовитий рот, прищурені й підведені чорним очі. Також жінка привернула мою увагу своєю білою сукнею з вишитим сріблястим феніксом, і я подумала, що вона справді безжальна, якщо не боїться носити на собі колір смерті. Упадало у вічі й те, як чоловіки розступалися перед нею лише від її присутності, як вона неслася крізь них мов вітер, який проривається через розвішані простирадла.

То тут, то там якийсь чоловік вказував на дівчину, а потім підходив хтось із наглядачів і відтягував її до того, хто обрав. Зіщулену, у сльозах, її передадуть новому власнику, а в обмін на це наглядач отримає стос папірців, які — як я з’ясувала пізніше — були грошима. Нас продавали по черзі, деяких — групами, і в моїй голові крутилася тільки одна думка: що буде з тими, хто залишиться наприкінці? Куди підемо ми?

Жінка жодного разу не вказала на котрусь із дівчат. Вона стояла попереду й розглядала тіло кожної з них. Обличчя без