Ієн Макьюен - Амстердам

Він потягнувся, затремтів, позіхнув. До першої наради було ще сімдесят п’ять хвилин, і незабаром він устане, поголиться та прийме душ, але не зараз, не зараз, поки ще насолоджується останніми спокійними моментами. Його голизна на тлі простирадла, розпусно зібгана під ногами білизна, власні геніталії, які, як на його вік, ще не цілком затуляло велике черево, викликали в ньому неясні сексуальні думки, що плавали в свідомості, наче далекі літні хмарки. Але Менді вже пішла на роботу, а його остання коханка, Дана, яка працювала в Палаті общин, до вівторка за кордоном. Вернон перекотився на бік і спитав себе, чи не почати мастурбацію: це б добре зарадило, прояснивши голову. Він похапцем здійснив кілька спроб, потім припинив. У ці дні йому немов бракувало цілеспрямованості та ясності, свободи розуму, і сама дія здавалася напрочуд віджилою і неймовірною, як-от добувати вогонь тертям двох паличок. Окрім того, у житті Вернона останнім часом сталося стільки всього такого, що слід обміркувати,— стільки всього реального, що викликало захват,— що навряд чи з ним може конкурувати чиста фантазія. Що він сказав, що він скаже, як усе піде, наступний крок, наслідки успіху... тиждень плинув дедалі швидше, і практично щогодини Вернену відкривалися нові грані його здібностей і потенціалу, бо його дар переконання і планування почав приводити до результатів, тож він почувався великим і милостивим, трохи безжальним, але зрештою добрим, здатним сам-один вистояти проти течії, дивлячись понад головами сучасників, немов знаючи, що це він визначатиме долю своєї країни і він витримає відповідальність. Не просто витримає — він потребує цього тягаря, його дар вимагав такого навантаження, якого не знесе жодне інше плече. Хто ще зміг би діяти так рішучо, щойно Джордж, сховавшись за агентом, випустив фотографії на ринок? Вісім інших газет робили заявки, і Вернону довелося збільшити ставку в чотири рази, щоб виграти. Йому здавалося дивним, що не так давно він страждав од оніміння шкіри голови і відчуття небуття, й це викликало в нього страх перед божевіллям і смертю. Похорон Моллі розхвилював його. Тепер же Вернона до кінчиків пальців заповнювали життєва мета і саме життя. Історія ожила, тож і він ожив також.

Але одна маленька причина заважала його повному щастю: Клайв. Вернон так часто звертався до нього подумки, вишукуючи доказів, договорюючи те, що міг би сказати того вечора, аж зміг майже переконати себе, буцімто в тій суперечці переміг свого старого друга, перетягнув на свій бік так само, як і динозаврів з ради директорів. Але вони не розмовляли після того розладу, і Вернон непокоївся дедалі більше, бо наближався день публікації. Чи Клайв поринув у роздуми, чи розлютився, чи замкнувся у себе в студії, занурившись у роботу і не звертаючи уваги на громадські події? Кілька разів за тиждень Вернон намагався урвати хвильку, щоб подзвонити йому. Але його гризло, що Клайвові нові нападки порушать його рішучість, потрібну на майбутніх засіданнях. Вернон якийсь час зизив оком на телефон біля ліжка за сугорком зім’ятих подушок, а потім кинувся до нього. Краще не дозволяти роздумам знову нагнати на нього острах. Вернон мусить зберегти цю дружбу. А це слід робити, доки він спокійний. Він уже дзвонив, коли помітив, що лише чверть на дев’яту. Занадто рано. Клайв незграбно підняв слухавку, почувся якийсь стукіт, і це натякало на його стан, близький до параплегії[27] перерваного сну.

— Клайве? Це Вернон.

— Що?

— Вернон. Я тебе збудив. Пробач.

— Ні, ні. Нічого страшного. Я просто стояв тут, просто міркував...

У слухавці почувся шелест простирадл: Клайв ворушився в ліжку. Чому ми так часто брешемо по телефону про свій сон? Чи це наша вразливість, яку ми боронимо? Коли Клайв знов озвався, голос його вже не був таким хрипким.

— Я хотів тобі подзвонити, але у мене репетиції наступного тижня в Амстердамі. Я стільки гарував...

— Я теж,— сказав Вернон.— Не було цього тижня коли голову підняти. Слухай, я хотів знову поговорити з тобою про світлини.

Повисла пауза.

— Ах, так. Про ті. Певен, ти поставив їх у номер.

— Я вислухав багато думок, і ми дійшли консенсусу, що їх треба публікувати. Завтра.

Клайв голосно відкашлявся. Голос його звучав на диво спокійно.

— Я вже висловив свою думку. Ми просто зупинимося на тому, що у нас незгода.

Вернон сказав:

— Не хочу, щоб це стало поміж нами.

— Звісно, не стане.

Розмова перейшла на інші теми. Певна річ, Вернон у загальних рисах розповів про весь свій тиждень. Клайв поділився, як він працював ночами, і які великі робить успіхи у симфонії, і яка чудова ідея була прогулятися в Озерному краю.

— О так,— промовив Вернон.— І як воно було?

— Я прогулювався в одному місці — зветься Аллен-Креґз. Ось там у мене стався прорив — чисте натхнення, ця мелодія, бачиш...

Аж тут Вернон почув писк — це його викликали по телефону. Двічі, тричі, потім усе стихло. Хтось із його офісу. Напевно, Френк Дибен. Сьогодні — останній і найважливіший день у справі. Вернон сів голяка на краю ліжка і схопив наручного годинника, щоб звірити його з будильником. Клайв не розізлився на нього, отже, все чудово, а зараз час іти.

— ...їм не було мене видно, і гидко було на це дивитися, але мені довелося прийняти рішення...

— М-м-м,— мугикав Вернон що півхвилини. Він напнув телефонний кабель як струну, стоячи на одній нозі, намагаючись вихопити білизну з купи. Який там душ. І яке там гоління.

— ...і він міг до смерті забити її, знаю. Та все ж таки...

— М-м-м.

Затиснувши телефон плечем, він намагався нечутно здерти целофан з сорочки. Чи це знічев’я, чи це з садизму пралі застібають сорочки на всі ґудзики?

— ...десь на півмилі геть і знайшов таку скелю і, можна сказати, використав її як стіл...

Вернон наполовину застрибнув у брюки, коли знову пролунав дзвінок.

— Певна річ,— сказав він.— Скелястий стіл. Будь-хто при здоровому глузді використав би його саме так. Але, Клайве, я запізнююся на роботу. Пора бігти. Як щодо випити завтра?

— Ой. Ох, усе гаразд. Гаразд. Заскоч після роботи.

3

Вернон виборсався з заднього сидіння крихітного авта, яке газета вислала по нього, і став на тротуарі біля будівлі «Експерта», осмикуючи зім’ятий костюм. Коли він квапився через чорно-рудий мармуровий вестибуль, то побачив Дибена, який очікував на