Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

пірнали в ранкові тумани, довірливо тримаючи батька за руки. А бувало таке, що ходили до вокзалу кілька разів на день, от тільки, коли повертались, тато чомусь опускав голову, наче вона враз ставала непосильно важкою, і мовчав, а мама їх усіх утішала, обіймаючи:

— Нічого, завтра вирішиться.

Завтра чомусь усе ніяк не наставало, натомість допитливий дитячий розум наполегливо прагнув знайти відповідь: що було в тих документах, якщо за ними їх сюди впустили, а назад — ні?

— Їдуть! — кричали горбівські хлопчаки й наввипередки бігли з новиною в кінець вулиці.

— Назад вертаються! — верещали радісно й голосно, ніби прагнули докричатися до золотавого верховіття над головами, звідки мерехтливим маревом спускалася пізня осінь. Фаню легенько погойдувало на підводі, неначе дорога заколисувала. Однак дів­чинка не спала, позираючи карими оченятами в бік дитячої ватаги. Чого вони радіють, питається, і чому? Гнідий кінь Пономаренків час від часу форкав до гамірливої зграйки, мовляв, наробили галасу, і неспішно, повагом віз сім’ю свого господаря додому, віз і все приглядався: радіє той чи, навпаки, горює. Василь Пономаренко й сам не знав, а тому мугикав у посивілі вуса. Бо яка то радість? Але ж… ніби й не горе.

— Тітко Горпино, відчиняйте, їду-у-уть!

— Тпру-у-у! — стишив коня, притримуючи віжки.

З двору вибігла розгублена Горпина, стала у хвіртці й усе фартуха обсмикує, наче завинила чим.

— Дітки мої… Не пустили?

Захар скочив з підводи, але на матір і очей не підвів.

— Чого ж… не пустили? Пускали… Фаню і дівчат. А ми із сином теє… громадяни Радянського Союзу.

Мати стрепенулась і зачудовано сплеснула в долоні.

— І що?

Батько зиркнув з-під насуплених брів на сина, потім на невістку з онучками, і понуро тицьнув жінці найбільший клунок, який тільки трапився до рук.

— А нічого. Речі розбирай.

— Як… речі…

— А отак… Поки в нас поживуть, а там видно буде.

***

Не минуло й не розвиднилося ні за тиждень, ні за два, ні за місяць по тому, як спершу думалося простому люду в Горбові. Бо звідки таке бачено: «німка» у їхньому селі жити лишилась? Чудасія, та й годі. Либонь, десь у тій Москві з документами щось наплутали, поживуть-перебудуть та й назад, до Австрії своєї. Бо який із чужинки тутечки толк? Ані мови не знає, ні порядків, ні звичаїв, ні роботи жіночої. Самий клопіт Горпині з Василем. А статки? Хата невелика, землі зай­вої для обробітку немає, і господарство як у всіх. От як живі душечки прогодувати й діток дрібних доглянути? Скрута. Хіба ж оті «германці» так житимуть? Нізащо. Поживуть, коли вже так склалося, проте дов­ше зими не затримаються, щойно тепло прийде — і слідочку їхнього не лишиться.

А зима… Та зима нескінченна була — обступила світ собою і білим саваном вкрила. Як запечатала. І хурделило, і мело, хату за малим богом не по стріху вкрило. Сільські вулички враз нареченими стали — усі до однісінької, та скільки женихів не виглядали — ніяк не їхали. Життя ніби завмерло, застигло в німоті, відбувало свій щоденний цикл буденних справ, а рухатися не могло. Францисці часом увижалося, що ще трохи — і вона корінням вросте в земляну долівку. Почувалася бранкою, щоправда, чудною, адже вирок обрала собі сама, ніхто не змушував і в кайданки не брав. Та й в’язниця її — звичайнісінька горбівська хата, отчий дім законного мужа. Перші кілька тижнів по поверненню прокидалася серед ночі з думкою, що це все наснилося: було, навіть скочить з ліжка й озирається довкола, поки не збагне, де вона насправді. Зовні була скута й небагатослівна. Єдине, що часто повторювала чоловікові:

— Там, де ти, там і я.

А насправді це собі говорила, бо те, що робилося всередині, словами не описати. Здавалося, не сніги надворі мели — то в ній усе замерзало й відмирало поволі, по крихточці, день за днем тьмяніла надія. Франциска гнала передчуття, заперечувала очевидне, намагалася зберегти спокій і себе в ньому, інакше б просто не витримала, усвідомлення невідворотного знищило б моментально. Отоді й збагнула дивну істину: коли насувається буря, варто заплющити очі, аби не загинути від страху.

Вона так і зробила — просто жила. Жила, і по всьому. Бавила дітей, мовчала чоловікові, годила його батькам, найбільше мучилася тіснотою, адже стільки людей одночасно уживалося в цих чотирьох стінах. Пере­ймалася тим, щоб не завдавати зайвого клопоту, а відтак пильно придивлялася до нехитрого побуту. Через деякий час уже порядкувала в хаті, допомагала матері Захара поратися біля печі, хай невміло й не завжди до ладу, проте щиро, від душі. Горпина те відчувала й ладила із чужоземною невісткою, часом захищала від колючого слівця односельців, бо, що гріха таїти, гомоніли різне, людям язики не припнеш. Франциску, щоправда, людські пересуди мало зачіпали. Тривожило й боліло жінкам інше — мовчання Захара. Горпина добре бачила, як невістка до сина горнеться, прихистку шукаючи, а він таким неговірким зробився, збайдужілим, усе з хати тікає — аби куди. Батькові допоможе, до брата Івана піде, щоб там підсобити. І не просять, а йде, до чужих людей іде, лиш би вдома не лишатися.

— Боюся, ой боюся, Василечку… — шепотіла до чоловіка, — хоч би біди не було. Чого він її на самотині лишає? З діточками дрібними?

Василь Пономаренко морщився і невдоволено пхикав у вуса:

— А тобі аби мужика до жінчиної спідниці припнути. Сказано: бабське поріддя.

Умовкала до часу, уже ніби й заспокоїться, втихомириться, а гляне на невістку — така вона їй самотня, така одинока, що хоч сядь і плач. Зітхне ото Горпина гірко, щоб, бува, не почули, і Палажку до себе кличе. Може, синок і злував, що мати жінку з господи висмикує, та тільки посиденьками вони й рятувалися. Руки роботу роблять, а серця одпочивають. Посядуть рядком і прядуть. Франциска спостерігає за вмілими рухами, за ниткою, що між жіночими пальцями народжується, наче нова галактика матеріалізується, як світло в хаті тіні колише, як мати з Палажкою перемовляються про щось буденне, а то й пісню заведуть, дітлашня слухає-слухає та й позасинає, хто де є. А за вікнами сніги лягають, глибокі-глибокі. І вже немає іншого світу, окрім цієї хатини в Чернігівській губернії. Може б, навіть змирилася, може б, і прийняла, от тільки не приймалося.

Зміни в чоловікові Франциска відчула раніше, аніж вони почалися. Відчула ще тоді, коли Захар біля неї був, утішав і заспокоював, мовляв, по весні все вирішиться. Нові часи, мов кола на воді, нетривкі: сього­дні одне власті говорять, а завтра інше казатимуть. Зараз не пускають громадян із Союзу, а завтра в три шиї гнати будуть.

— Потерпи. Ми щось придумаємо. А ні, то по теплу сама поїдеш з дівчатками. Гляди, може, щось в Австрії вдасться вирішити. Таки ж я чоловік законний, а Іван — син, одна сімʼя. Хто ж сімʼю навпіл краяти буде?

Слухала його, в очі рідні вдивляючись, і слухалась, от тільки вже тоді відчувала загрозу. Не підозрювала, щоправда, звідки близиться, але вже знала. Помічала, як коротшали погляди, збігалися докупи слова, черствіли дотики й рухи. Це відбулося не одразу, ні — поступово, день за днем, тиждень за тижнем. Усвідомлення власного безсилля і тягар розʼїдали Захара поволі, обережно й скрадливо. Спершу він і справді вірив у краще, прагнув