Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

святого везли волами у процесії, і прочани клали йому під ноги курей, голубів та кроликів, що мали перебути цілу ніч на тому возі, замкнені всередині церкви.

Церковний сторож за вівтарем стежив, щоб яка тварина не пішла геть від сутани Святого Антонія.

Якось, такої саме ночі, одна курка почала дибати церквою, а вранці сторож перед усіма винуватив її в негідній поведінці.

Священик, який роздавав вірянам благословенних тваринок, що їм судилося дожити до глибокої старості, бо тепер вони приносили своїм власникам щастя, не знав, що робити з неслухняною куркою, якої ніхто не хотів брати.

Сутеніло, і повітряні кульки здувалися над дитячими голівками, урешті-решт, священик віддав неслухняну курку біднякові, який узяв її під пахву й пішов, щоб негайно з'їсти.

Коли приходить жовтень, Святий Антоній слухає, як із глухуватим стукотом падають на церковні плити горіхи, а тоді з тріском розщеплюються.

Уночі дикі тварини все з'їдають, а потім чухають спини об церковні мури, таким чином висловлюючи подяку святому.

Черничий сад

Після зсуву тисяча дев'ятисотого року монастир черниць, які дали обітницю ні з ким не спілкуватися, увесь пішов тріщинами й поступово звалився.

На пагорбі від нього не лишилося навіть цвяхів. Тільки рожеві цеглини видніються в траві, позначаючи, де були підвалини.

Натомість зберігся сад, що його раніше приховували мури монастирської огорожі. Сад, у який черниці виходили, аби подихати свіжим повітрям і помилуватися на тремтіння бджолиних гузок над чашечками квітів чи на тріпотіння крил метелика над стокротками.

Живоплоти з зеленим листям, розцвічені гілочками троянд, теракотові горщики з геранню, кущі дроку, деревця бузку й усі польові квіти донині буяють у тому саду, а гравієві стежки досі не поросли травою.

Одного разу сюди навідався керівник сільського оркестру, і йому подумалося, що ластівки на електричних дротах, які досі тягнуться через занедбаний сад, подібні до музичних нот, написаних на небі. Він почав співати музику, що бачив перед собою, і то були священні гімни.

Нині мало хто приходить, щоб оглянути сад, але іноді, вечорами, чути, як дихає листя.

Зі збірки

~ Куревій ~

Куревій

У Долині Кратерів раз чи два на сто років буває вітер, що його називають Куревієм. Він піднімається з глибин землі сухими кратерами і впродовж трьох днів, мов шорстким котячим язиком, лиже будинки й обличчя тамтешніх мешканців. А тоді кожне втрачає пам'ять, і діти не впізнають батьків, дружини — чоловіків, наречені — наречених, батьки — дітей, і все опановує хаос нових почуттів.

Потім вітер стихає, кратери втягують його назад, і помалу все стає як перше, і ніхто не пам'ятає, що відбувалося впродовж трьох днів Куревію.

Чорне дерево

В Узбекистані, де червоні й білі скелі громадяться горами над долиною садів, яка межує з пустелею, люди прохають див, чіпляючи стрічечки тканини на гілки священних дерев та кущі тамариксу по берегах невеликого озерця в пустелі оддалік Самарканда. Є жінки, що виконують цей покутний ритуал, аби народити сина, і день за днем приходять у ту місцину, повну скорпіонів, причаєних часом у тіні поодиноких великих каменів або запорошених чагарників. Люди приходять до святих дерев по здоров'я для родича, що в небезпеці, або, можливо, по якусь іншу, таємну милість. Досить почепити на одну з численних галузок свою персональну стрічку і трішки постояти там знічев'я. Трапляються дні, коли ті дерева закосичені стрічками так густо, що здається, мовби вони в цвіту — надто в роки воєн і пошестей.

Найулюбленішим деревом є великий карагач[9]. Цілорічно без листя, яке зривають, аби звільнити місце для своїх стрічечок спраглі благодаті руки, дерево стоїть у кількаметровій ущелині між двома горами, що відділяють пустелю від абрикосових садів. Одна гора червона, інша біла. Щовечора народжений у пустелі вітер усмоктується крізь ту горловину ще теплим листям абрикосів і жовтими від сонця плодами.

Паломники, що приходять прохати милостей, записують свої бажання на клаптику тканини і прив'язують його до гілки великого карагача. Тому коли вночі вітер шарпає тасьми, то написані на них слова дивним чином обертаються на звуки, що розносяться за кілометри: якщо їх почує той, хто написав, це означає, що його бажання прийняте.

Хатам-ака, прибувши до священного дерева з групою паломників, теж написав на клаптику тканини, якого він хоче дива. То була нерозбірлива базгранина, бо старий був неписьменним. Оскільки жінки й молодь із того гурту радилися між собою, вони побачили, що Хатам-ака понаписував незрозумілі знаки, і запитали старого, чи йому не треба допомогти. Але той відмовився й сів на килим, який розстелив собі окремо від усіх. Якась старенька поцікавилася в нього, що він написав. Але той нічого не відповів, а все сидів і дивився на дерево. Потім підняв із землі свої нехитрі пожитки, склав їх у торбу й пішов геть, загорнувшись у білуватий чапан[10], перехоплений на поясі урама-білбаком[11].

Упродовж двох ночей заледве повівав тихенький легіт — принесені ним слова розчинялися в повітрі долини. Змішуючись, ті слова передавали зміст усіх записочок потроху. Тож думки в тому клубку звуків були геть переплутані. Аж на третю ніч знявся такий навальний буревій, що бавовняні прапорці на гілках карагача виляскували, мов бичі, просто в бік садів. Слова сипонули за вітром, наче горіхи. Вони долітали в долину цілком виразно, і люди поставали у вікнах, аби почути бажання інших, а головне — власні, перетворені мовою вітру. Тієї ночі й погоничі верблюдів, і вівчарі почули в себе над головою високо в буремному небі всі оті побажання про дива з бавовняних клаптиків. Кожне слово мало голос того, ким було написане. Чувся також голос старого, посилений вітром. Він казав, що втомився від життя й хоче померти. Ось про що просили його карлючки. Відтак чимало людей повиходили з глинобитних будинків і дворів, де вони раніше лежали, скулившись на сопах[12], і пішли шукати старого. Вони знайшли його мертвим. Старий усміхався.

Будильник

Бідний араб-купець виставляв на запилюженому килимі будильник — єдиний крам, що він мав на продаж. Упродовж останніх днів торговець зауважив, що якась літня жінка придивляється до його будильника. А сам купець був із того племені бедуїнів, що подорожують куди вітер дме.

— Хочеш купити? — запитав він її якогось дня.

— Скільки коштує?

— Недорого. Але я не знаю, чи продам. Якщо його позбудуся, не матиму більше роботи.

— То навіщо виставив його на