Сіра Сова - Саджо та її бобри, Сіра Сова

Тут він отаборився, дожидаючи повернення дітей. Ні-Ганік-Або попросив Шепіена й Саджо розповісти все про свої пригоди. Слухав він дуже уважно, мовчки, і тільки в найважливіших та найцікавіших місцях оповіді у нього виривалось глухе, гортанне: "Хох! Хох! Гм!", а в очах зблискував вогник — старий вождь розумів усе, ой як добре розумів!

Вислухавши оповідь і трохи подумавши, Ні-Ганік. Або сказав Саджо й Шепіенові, що вони стали гордістю племені й що їхні великі пригоди разом з Маленькими Балакучими Братами — так він назвав Малят — будуть оспівані в піснях і ввійдуть в історію індіанського народу. Тоді вождь глянув на Чілеві й Чікені і сказав, що віднині вони належатимуть племені і що пам'ять про них залишиться в народі. Коли він говорив, його мудре, пооране зморшками обличчя світилося усмішкою — першою усмішкою за багато днів, адже, сказати правду, він був з виду досить похмурим чоловіком. А тоді, щільніше загорнувшись у свою ковд— РУ, сивий вождь випростався і, простерши руку до сонця, промовив: Хох! Міно-та-кія! Кегет кі міно-та-кія! (Добре! Справді дуже добре!)

І гурт мовчазних індіанців, і Гітчі Мігуон, і Золоте Волосся хором повторили:

— Міно-та-кія!

І вигляд у всіх був дуже урочистий і схвильований.

Вони знову рушили в путь — все ближче рідний Обі— бісоуей, і Саджо здавалося, ніби дерева понад водою кланяються і кивають кронами, а листя шепоче: "Кегет міно-та-кія!" Вітер висвистував у травах: "Сі-і-і-іей міно-та-кія!" І бурхливі води бистрин, що здавалися колись такими скаженими й норовистими, співали-ви— співували своїми дивними голосами ту саму пісню, і грайливі круговерті під кожним ударом весла бурмотіли: "Міно-та-кія!"

Ніколи ще ліс не здавався таким гарним, небо — таким голубим, сонце ще ніколи не світило так ясно, білки не стрибали так весело, пташки не співали так ніжно, як тоді, коли Саджо й Шепіен поверталися додому. Ніколи ще діти не були такі щасливі!

По приїзді Велике Перо запросив гостей до своєї хатини. Зібралося все селище. Запросили й двох метисів, що якраз нагодилися в Обібісоуей; вони, як завжди, були із скрипками. Музиканти витинали то шотландського ріла, то ірландської джиги, збиваючись іноді на дивні мелодії, які полюбляють метиси.

Усі хлопці селища хотіли потанцювати з Саджо, вона не мала ні хвилини спочинку, та й танцювала, скажу я вам, чудово,— я сам був там і бачив усе на власні очі. Бачив я і Шепіепа — хлопець пишався сестричкою і сам танцював: йому нетяжко було знайти собі пару до танцю серед дівчат селища. Там було багато гарних дівчат, і жодна того дня не куталася в шаль — тільки бабусі могли прийти закутані на таке свято.

Надворі, біля хатини, палало вогнище, де безперестанку кип'ятили чай. Довкола вогнища сиділи старі індіанці, вони курили свої люльки і згадували минувшину, а неподалік, у миготливих відблисках вогню, дітвора гралася у квача та піжмурки.

Велике Перо ходив поміж гостями, перемовлявся з ними. Він усміхався, вітаючи гостей, і любо глянути було на його обличчя, що часто було сумне, а то й суворе. Час від часу господар обходив усіх з великим чайником, а Саджо й Шепіен тоді, облишивши танці, розносили чашки.

Зненацька усі перестали танцювати й посідали кружка під стіною, ніби чекаючи на щось. Запала тиша. І тоді увійшли два барабанщики й почали бити у свої барабани. Потім у дверях з'явився старий вождь Ні— Ганік-Або в головному уборі з орлиного пір'я; обличчя його було розмальоване яскравими фарбами. Під колінами у нього висіли браслети з порожнистих оленячих копитець; у руці він тримав брязкальце з цілого панцира черепахи — воно було розмальоване чорною та червоною фарбами.

І коли Ні-Ганік-Або почав танцювати, порожнисті оленячі копитця задзвеніли, немов мідні дзвіночки, в такт швидким рухам його ніг; торочки з оленячої шкіри тріпотіли, довгі орлині пера то загиналися назад і спадали на плечі, то знову розгиналися,— все в бездоганному ритмі з боєм барабанів, що ні на мить не змовкали, а черепахове брязкальце шалено бряжчало у вождевій руці.

Отак танцюючи, старий вождь завів дивну, таємничу пісню про пригоди Саджо й Шепіена і двох малих бобренят. Так воїни оспівували в давнину свої бойові звитяги. Після кожного куплета пісню підхоплював хор. Одноманітна, тягуча мелодія брала за душу, хвилювала.

Це й була та пісня, яку обіцяв скласти старий вождь Ні-Ганік-Або, і тепер вона мала стати легендою племені. Такі пісні, а також нехитрі малюнки відображали різні важливі події, передавали пам'ять про них майбутнім поколінням народу.

Але торговець, що зовсім не знав індіанських звичаїв і ніколи не бачив нічого подібного, подумав, що це Танець Війни, і не на жарт перелякався. Тоді Гітчі Мі— гуон пояснив йому, що вождь виконує не Танець Війни, а Уабено — його танцюють тільки знахарі або коли треба відзначити важливу подію. Незабаром пролунав різкий протяглий крик — старий вождь кінчив співати й танцювати.

І знов скрипки заграли щось жваве, знов почалися танці: веселі джиги, плавні кадрилі. Золоте Волосся танцював і сміявся цілу ніч, запрошуючи до танцю негарних і старих жінок. Де тільки затихали веселощі, він виростав наче з-під землі, і знову лунав сміх. Навіть торговець забув про свою поважність і довів, що вміє веселитись і танцювати, як усі люди. Він навіть спробував подружити з Малятами, але все так само ніяк не міг запам'ятати їхні імена. Вже й Шепіен узявся його навчити, але той і далі називав бобренят то Чілакі, то Черокі, то Чікару чи ще якось так — у нього був великий запас імен, і всі недоладні.

А що ж бобренята? Вони теж не відставали від решти. Як же могли вони лишатися осторонь всяких подій, поки мали два голоси і по чотири ноги на кожного? Збуджені музикою, галасом, забавою, Чілеві й Чікені гасали по підлозі, плуталися під ногами в танцюристів і жебрали у всіх, хто тільки сідав відпочити.

Якось Чілеві вийшов на середину кімнати і, наче навмисне, щоб позаважати, став на задні лапки. Танці довелося припинити — ніхто не хотів наступити на малого чи за нього зашпортнутися. На хвилину чи дві пустун зробився цілковитим господарем підлоги; стояв собі стовпчиком і зухвало так на всіх поглядав. Мусила Саджо забрати геть шалапута, хоч як він верещав та пручався. А тим часом тишко Чікені, який дечого таки навчився в місті, натрапив на ящик з яблуками. Зрозумівши, що більше одного яблука не з'їсть зразу, він заходився переносити їх до свого сховку. Злодюжку спіймали на гарячому, і який же він зняв шум і гам!

Щоб якось заспокоїти бобренят, Саджо почала давати їм шматочки хліба — сподівалася, що пустуни підуть спати. Та де там! Сьогодні їм ніяк не сиділося в комірчині, й звірята знай вилазили і знов починали жебрати. Так вони й бігали туди-сюди і набралися стільки їжі, що навіть коли б цілу ніч бенкетували, все ОДНО не з'їли б і половини припасів.

Нарешті, наморені довгою мандрівкою та хвилюваннями, та веселощами й розвагами, та ще, може, чимось, бобренята пішли спати. У себе в комірчині, з усіх боків оточені шматочками хліба, вони вчепилися лапками одне одному в шерсть, тицьнулися носиком до носика й полинули в Країну Снів...

Всі лиха, довгі й тривожні дні самоти відійшли в минуле, забулися.

Відтоді щодня на березі озера лупали радісні крики, веселий сміх. Розлуки ніби й не було — все, що сталося, здавалося страшним сном. Знов ожила порожня й забута донедавна боброва хатка. На вогкому піску знову з'явилися відбитки дитячих ніг і бобрових лапок— сліди, що трохи були пе урвалися, щоб ніколи не вернутися знову.

Шалапут Чілеві знов перетворився на того сміливого, зухвалого розбишаку, яким був досі,— коли не став ще гіршим. Як завжди, зникав і, як завжди, коли його ловили на гарячому, вертівся та крутився, мов дзига, чи з диким вискотом перекидався на спину — такий був задоволений своєю витівкою або ж просто вередував.

Обоє бобренят росли швидко, але Чікені так-таки й не наздогнав Чілеві. Тож і зостався він Меншеньким Малям, тим самим ніжним, добрим звірятком. Не те, щоб він завжди був спокійний та бездоганний,— хто б цього від нього й вимагав. Частенько він відпочивав у Саджо на руках, як то бувало колись, тицьнувшись у ту маленьку місцинку під підборіддям, яку він так добре знав. Чікені пригортався до дівчинки, заплющував очі, сопів, пихкотів і попискував від щастя. Саме це не раз снилося ж йому тоді, коли він ночував у кухні Алека-доглядача! Тепер Чікені вже ніколи не тужитиме — і він про всяк випадок розплющував одно очко: все це правда чи, може, знову йому тільки сниться?

Так, тепер усе було, як і колись. Вернулися дні, сповнені радощів і клопотів. Бобренята плавали, копирсалися й вовтузилися в намулі, а потім чистили й шкребли шубки, гралися в піжмурки під каное, борюкалися та добудовували свою нестійку, потішну хатку на озері, яка й досі ніяк не могла захистити господарів від дощу. А надвечір, напрацювавшись та награвшись донесхочу, бобренята насилу дибали па потомлених ніжках стежкою до хатини. А там на них уже чекали маленькі тарілочки — ті самі тарілочки, повні рисової каші чи молока, а часом і з крапелькою варення. Ще кусень хлібця перед сном і — спати на м'якій, теплій підстилці...

Так проминуло щасливе літо.

Надходила осінь, а з нею — Дні Падолисту, Дні Тиші. Наближався час відвезти Чілеві й Чікені до батьківського дому, пора було їм повернутися до звичайного бобрівського життя. Адже взимку їм не настачиш води та й не наносишся з ними скрізь так, як улітку.

І от якось Гітчі Мігуон покликав дітей і пояснив їм обережно, що скоро бобри стануть дорослими і не зможуть жити в неприродних для них умовах, тож їх доведеться відвезти до рідного ставка. Там, сказав він, звірята заживуть так, як живе весь їхній бобрівський рід, як велить їм жити природа.

Діти вже давно передчували, що незабаром доведеться розлучитися з бобренятами, але не говорили про це між собою. День прощання наближався. Саджо ходила тиха й задумана, вона все довше блукала зі своїми улюбленцями, знаючи, що незабаром їх тут уже не стане. А звірята? Вони знай пустували, безтурботні й веселі, як завжди, і не задумувались про завтрашній день.

Саджо любила їх так дуже, що не хотіла думати про себе й про свою печаль,— вона думала тільки про те, як бобренята зрадіють, коли знов зустрінуть своїх батька й матір.