Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

   Емма не розуміла, як взагалі вона погодилася на цю авантюру, але зараз вона стояла на лижах в повному шоці і страху за своє життя, і за життя інших лижників.
   Скрізь сніг… повно снігу. Звичайно, було б дивно, якщо б усе скрізь зеленіло, а вона на лижах стояла…. Емма потрусила головою, що за думки?!
   — Ну, що Красуне з перчиком – готова? — Святослав вишкірився на усі тридцять два.
   — Ні… — Емма стиснула палиці і знову повторила: — Ні.
   — Я бачу в тобі потенціал. — Засміявся хлопець, дивлячись, як Емма зігнулась у тричі.
   — Будеш знущатись, я взагалі їх зніму! — насупившись, Емма зробила грізний погляд.
   — Добре, добре. — Він обережно підійшов до неї. — Нумо, я тебе трішки підштовхну. — Святослав поперхнувся холодним повітрям, коли отримав по потилиці рукавицею від Емми.
   — Я тобі зараз «підштовхну»! Ти хочеш, щоб мене потім шукали рятівники з собаками? — запитала Емма, з блискавичним поглядом.
   Святослав розреготався.
   — Еммо, люба моя… — Святослав голосно ковтнув, почувши власні слова і побачивши, як Емма, запитуючи підняла брову. — Е-е-е… я буду поруч. Не хвилюйся, ми знайдемо гірку зовсім невисоку. І взагалі, нумо – от туди. — Він вказав палицею від лиж в бік гірки, де нікого нема.
   — Он туди… — Емма подивилась туди, куди вказав Казанова. Там не було жодної душі, це означало лише одне, - вона нікого не травмує і можливо сама виживе. — Гаразд. Але давай повільно туди доберемся… добре?
   — Звичайно. — Святослав встав праворуч від неї і вони повільно, не-поспішаючи,, рушили до безпечної гірки.
   Подорож до «Евересту» була не такою важкою, як Еммі на початку здалося. Вже через хвилин сім вони стояли на невеличкому схилі і Емма з виском спускалась з нього, а Святослав за нею.
   Дівчина їхала і попри свої крики, встигала усміхатись. Відчуваючи вітерець від власної швидкості, морозне повітря, чисте та прозоре, а ще… ще підтримку Святослава, який майже пліч о пліч їхав поряд з нею, - вона дійсно насолоджувалася цією миттю… цією нерозважливістю… та хлоп’яцтвом. Попри дикий страх – їй це вдалося! Зараз на цих лижах, на цьому схилі, разом з чарівним чоловіком, – вона пізнає якісь нові якості свого характеру. Хто б міг подумати, що вона зголоситься на лижі?! Ніхто! І навіть вона! Дівчина, яка останнього разу каталась на лижах у дитинстві в років десять – зараз летить з гірки і отримує чистий кайф! Емма пишалась собою… пишалась тим, що вона тут і що вона трансформується. Зміни яких вона потребувала – нарешті перевертають її життя. Хоча, що там говорити?! З нею відбуваються зміни, про які вона навіть не думала… вона навіть не знала, що так буває, - до минулої ночі… разом з Казановою.
   Святослав дивився на Емму і усміхався її усмішці. Він щиро радів, дивлячись, як її переповнюють емоції… емоції гордості за себе. Хлопець радів, що саме він зміг подарувати їй щось гарне, щось дійсно захоплююче – нові емоції. Ця дівчина… ні, - ця дивовижна жінка – має так багато чого в собі відкрити… і стати щасливою. Він би дуже хотів, щоб це саме щастя – їй подарував він.
   О, Господи! Він зачарований нею… закоханий до нестями в жінку, яку знає «день і трохи». Але яка різниця, скільки він її знає?! Можна пізнавати одне одного пів життя, і не пізнати, а можна закохатись за ліченні хвилини, і назавжди. Тепер він розуміє вислів «кохання з першого погляду».
   Доки він блукав у своїх думках і відвернувся, щоб подивитись прямо, Емма з криком полетіла униз. Він піддав «газу» і миттю опинився біля неї, скидаючи із себе все зайве.
   — Ай! Ай! Ай! — Емма крехтіла, але водночас заливалась сміхом, як дитина.
   — Де болить? Куди вдарилась? — Святослав схопив її обличчя у свої долоні.
   — Ніде… Ніде… Все добре. — Не припиняючи сміятись, мовила вона. — Це був кайф! Дякую тобі! Дякую! — Емма притягнула Святослава до себе за комір куртки, і цілуючи його, впала з ним на сніг.
   Її язичок знайшов його язик і це було – неймовірно солодко. Вона відчула його руки, які стискали її в обіймах, попри те, що вона в пухкій куртці – вона відчувала міць цих сильних біцепсів та міцних пальців. Його гаряче дихання злилось воєдино з її – і це ванільно-перцеве дійство затяглось на хвилин п’ять.
   Коли Святослав відірвав свої губи від її припухлих вуст, він задивився на її рожеві щічки від морозу… на її вії, на яких поблискував іній, та на усмішку, яка була наче промені сонечка.
   — Еммо, ти мені дякуєш за те, що гепнулась? — він і досі переводив дихання після цілунку, але у туж мить усміхався, запитуючи Емму.
   Емма знову засміялась. Якісь емоційні гойдалки. Вона не могла припинити ні сміятись, не усміхатись. Але все ж таки трішки, зупинивши своє невгамовне хихотіння, промовила:
   — Дякую тобі за те, що я опинилась у дитинстві… я давно так не почувалась. — Вона знову засміялась. — Ну, от коли я востаннє їла сніг? Двадцять років назад!
   — І я так зрозумів, що зараз ти все надолужала?! — широка усмішка з’явилась на обличчі Казанови.
   — Так! — задоволено промовила Емма. — Коли летіла з гірки, - поїла трішки снігу.
   Вони голосно засміялись, а вже через хвилину знову цілувались. Це скоріше були легкі, невагомі, ніжні та веселі цілунки… такі приємні та солодкі…
   Доки одна рука Емми обіймала його за шию, інша підступно загарбала снігу і впхнула йому за комірець.
   — Ой! Ой! Ой! — він стиснув щелепу від холоду, який пройшовся по його спині. — Ну Еммо постривай! Ти зараз у мене отримаєш! — він всівся зверху на неї і обома руками, з обох боків почав сипати на неї сніг.
   Емма сміялась і водночас відбивалась від замаху бути закопаною під «лавиною».
   — Досить… благаю-ю-ю… до-си-ть…. — сміючись, вона намацала сніг і жбурнула йому в обличчя.
   Він нахилився до неї для поцілунку, але знову отримав сніжкою в обличчя. Емма зіштовхнула його з себе, і швидко встаючи, почала знімати лижі… бо точно знала, що далеко вона на них не втече.
   Святослав не міг встати через те, що невгамовно сміявся. Здавалось, що через його сміх – піде лавина. Доки він «вмирав» через коліки, викликанні сміхом, Емма зняла лижі і поклала їх на плече.
   — Стій! Стій! Куди тікаєш?! — крикнув він, коли побачив, як Емма закрокувала подалі від нього. Він почав підводитись, але знову гепнувся. — Ой! Еммо! Боляче! — він тримався за голову, а на обличчі була гримаса болю.
   — Що? Що таке? Я тебе вдарила? — Емма покрутилась і зрозуміла, що її лижі маневрують, як коромисло. — Очманіти! Я не хотіла… вибач. — Вона нахилилась, а він знову намагався встати… але марно. Її лижі знову тріснули його по «макітрі».
   — Еммо! Ну як так?! — він дивився на неї знизу вверх.
   — Я не хотіла… ну чесно! Вибач. Вибач. Давай допоможу?! — Емма почала нахилятись, щоб виконати «погрозу».
   — Стій! Стій! — він простягнув руки уперед – зупинивши її. — Я сам! Сам!
   — Добре! Добре! — Емма насупилась, образившись на нього за те, що він відмовився від її допомоги, але потім важко видихнула. — Я тобі знову розбила чоло. Пішли додому, я все оброблю. — Емма посумнішала.
   — Ем… ти чого? Подумаєш подряпина. — Приснув він. — Ми так гарно провели цей час. — Підвівшись, він опустив її лижі і обійняв. — Ми зараз підемо додому,… вип’ємо гарячого шоколаду… поспілкуємося…
   Емма дивилась у його очі і просто тонула у їхній блакиті. Цей чоловік викликав у ній стільки емоцій… відчутів… Їй кортіло його обдарувати палкими цілунками, піти з ним у спальню і дозволити йому робити з нею все, що заманеться, а вже у наступну мить, - ніжно торкатись його обличчя… говорити ніжні слова… і тулитись до його міцних грудей. Що з нею? Чому їй хочеться плакати, коли так добре? Їй сумно від того, що вона щаслива?! Маячня якась… Що з нею?
   — Я назавжди запам’ятаю цей день… ці лижі і все… все… — пруморкотіла Емма, відчуваючи пальці Святослава на своїй щоці.
   — Красуне з перчиком… ти так дивно говориш… нібито – продовження цих прекрасних речей більше не буде. Що таке? — він поцілував її червоний носик.
   — Сама не знаю. — Чесно промовила вона. — Мені добре і водночас…
   — Сумно. — Додав Святослав.
   — Так. — Їй стало соромно за її слова. — Вибач.
   — За що? Коли нам дуже добре, так зазвичай буває… ми так сильно бажаємо схопити і зупинити цю мить, що нам стає сумно від неможливості здійснити це.
   — Святославе, — видихнула дівчина. — Ти все так просто пояснюєш… все так правильно… ти ідеальний. — Вона притулилась, ще сильніше і поклала на його груди голову.
   — Я не ідеальний Еммо… зовсім не ідеальний. — Згадка про таємницю, - накотила на нього, як холодний душ. — Ну що пішли?
   — Так.
   — Лижі – несу я! — засміявся хлопець.
   — Не буду сперечатись. — Усміхнулась Емма і поцілувала його у щічку.
   Святослав голосно ковтнув, - її ніжність заполонила його душу.