Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

вчився і мав багато власних справ — зрештою, не знаю чому. Хіба мав клопіт, коли на зламі гімназії й ліцею зіштовхнувся з Прустом, про існування якого довідався завдяки Єремі Р. і Янеку X. Єремі вивчав англійську, тягався з якимись словниками й узагалі був нечувано інтелігентний. Оскільки я читав абсолютно все, що потрапляло до рук, то, побачивши, що Янек і Єремі носяться з томами з незлецькими назвами на зразок «У затінку заквітлих дівчат», одразу позичив першу книгу циклу й загруз уже на перших сторінках. Спантеличений, я, мов фаховий стрибун, кілька разів відступав для розгону й кидався на перешкоду, але щораз відлітав од неї, мов від стіни. Хтозна, чи не тоді проклюнулися у моїй душі перші паростки комплексу меншовартости. Я пробував читати Пруста, але якось не вмів, ходити з паннами не міг навіть пробувати, бо не було як і коли. Тож мусив удавати, що в мене з тим усе якнайкраще, зокрема перед приятелями, до яких зараховував і Янека X. Потайки я страшенно йому заздрив. Янек був сином відомого львівського адвоката й мешкав недалеко від нас, на вулиці Міцкевича[40], поблизу площі Смольки. У великому передпокої відвідувача вітало погруддя Янекового батька, достоту давньоримське: потужна голова на масивній шиї, з неправильними рисами обличчя й широкими ніздрями. Його мати була божевільна. Янек ніколи про неї не згадував. Вона весь час перебувала в тому ж помешканні, в окремому покої, майже завжди за зачиненими дверима. Там було синьо від диму, і коли я кілька разів побіжно її бачив, вона стискала в пальцях запалену папіросу. Янек не мав репетитора, батько взагалі ставився до нього, як до дорослого, він не мусив доповідати, куди йде, чи приготував уроки, що хоче робити. Отож читав собі того Пруста, почепивши окуляри з дротяною оправою. А коли я до нього приходив, відкладав книжку й знімав окуляри разом із папірчиком, який підкладав під дужку — здається, щоби дріт не лишав сліду на переніссі. Він прекрасно плавав — сто метрів вільним стилем за хвилину й шістнадцять секунд (тоді як я чувся в воді, як сокира), грав у теніс, у волейбол, а в ліцей ходив із прегарною Вандою П., причім узагалі про це не розповідав. Жодними своїми перевагами він не вихвалявся. Але найбільше мені імпонувало в ньому те, що, досить посередній учень, він не переймався школою, двійки його взагалі не бентежили, наче він дивився кудись далі, наче мав уже власну систему цінностей і спокійно її дотримувався. Ми відпроваджували одне одного, кружляючи між Браєрівською і Міцкевича. Це був добрий і ввічливий хлопець, дещо сонний на вигляд, флегматичної вдачі і з прекрасним почуттям гумору. Наскільки мені відомо, його теж убили німці.

У ті роки, несвідомо наслідуючи дорослих, я робив багато речей не задля приємности, а тому, що ними захоплювалися мої ровесники. Ще до ліцею наймудріші з моїх колег стали грати в брідж, який видавався мені гіршим, ніж невідмінювані латинські дієслова. Я ніколи не міг запам’ятати, які карти вийшли, а які ще на руках, чим бити і як ходити. Визнаний розумово відсталим, я дав бріджеві спокій раз і назавжди. Щодо шахів, то якось я виграв в одного свого ровесника, проте вже видатного шахіста, довівши його тим до повного остовпіння. Цього успіху ні згодом, ані перед тим повторити не подужав. Якщо я не помиляюся, це був один із тих випадків, про який згадував Наполеон Бонапарт: мовляв, найнебезпечнішими на полі бою є скінчений геній стратегії та повний кретин — і то кретин має певні переваги, адже його вчинки абсолютно й без винятків непередбачувані.

Якийсь час я грав у ґудзики, тягаючи з маминої шухляди цінні екземпляри, кидав у стелю класу змочені слиною гільзи від папіросів. Так робили всі, бо коли слина висихала, ті гільзи починали таємниче, мов дощ, спадати, викликаючи обурення в професора. Я вивчав під керівництвом Янека X. джіу-джітсу (найчастіше в передсінях кльозету на другому поверсі гімназії), кидав у дошку спеціальним снарядом із корка, що спереду мав шпильку, а ззаду оперення й мікроскопічний баласт. Я навчився плювати в п’єц і то з шести метрів, але ніколи — свистіти на пальцях, що було однією з причин щирої зажури. Мені багато що в тій науці не давалося, але я хоч і не був вельми тямущим, зате старанним. Я силкувався пристосуватися, колекціонував (а радше вдавав, що колекціоную) марки, які нітрохи мене не цікавили. З колегами, які мене відвідували, бавився у війну, у солдатиків, а до зошитів заглядав тільки тоді, коли був наодинці. Зрештою, я не змушував себе ходити з товариством, приміром, на Східні Торги, де ми збирали безкоштовні рекламки, а потім пили дармовий росіл «Маґґі», аж поки нас відганяли від стендів роздратовані розпорядники. Навіть моя огрядна туша за певних обставин ставала в пригоді, зокрема коли я грав захисником у футбол. Адже мене важко було відштовхнути й перемогти у поєдинку «тілом», бо ж я мав поважну вагу. Зрідка у Львові відбувалися захоплюючі автомобільні перегони — на замкнутому кільці, яке творили вулиці Стрийська, Кадетська[41] і Пелчинська[42]. На тій останній навіть заливали гіпсом трамвайні рейки, а краї хідників обкладали мішками з піском. Тоді відчувалося, що Львів є надзвичайно європейським містом. Про це свідчили ті величезні перегонові машини, які видавали пекельний рев.

Прогулювати уроки я не насмілювався, у чому зізнаюся з деяким соромом. Утім, уроки часто відміняли, і тоді ми ходили на поблизький Високий Замок, на Кортумову гору, на Кайзервальд. Довколишні дільниці я краще вивчив узимку, на лижах, а також під час військової підготовки. Там було повно ям, ярів, горбів, але найгарніший краєвид можна було оглядати з Пагорба Люблінської унії.

V

 Директором нашої гімназії був Станіслав Бузат, невисокий, із потужним і владним голосом, — зрештою, дуже добрий чоловік та історик. Географію викладав багатолітній класний керівник професор Навроцький, прозваний Моторовим[43], бо він вгамовував нас у своєму кабінеті, натискаючи на кнопку спеціального дзвіночка. Фізику в різні роки викладали Левицький і Блайберґ. Від першого я одного разу добряче дістав по чолі. Я сидів за першою партою і під час уроку, присвяченого властивостям ртуті, у непогамовному бажанні виділитися, постійно йому підказував. І от після того, як я кілька разів повідомив Левицькому інформацію про температуру замерзання ртуті, він утратив терпець і зацідив мені поміж очі, аж іскри посипалися. Я жорстоко розчарувався, бо ж розраховував