Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

Я мав двох довголітніх сусідів по парті. Одним із них був Юлек X., син поліцая, хлопака досить високий, блондин із кирпатим носом і непевністю в очах. Якось я припустився з ним поважної оборудки, наслідки якої ще довго тягнулися до фіналу. Юлек обміняв однострільний пістолетик калібру 6 міліметрів за мій старезний бравнінґ-дев’ятку, який мені набрид. Я, звісно, запалився жагою негайно випробувати цю зброю, тож кожна хвилина була на вагу золота. Щойно повернувшись додому, зарядив пістолет так званим «горошком». Він чомусь не дуже хотів лізти в патронник, але таки зайшов. Я прочинив вікно в покої при кухні, прицілився у двері кльозету вкінці ґанку й вистрілив. Гуркіт був несподівано сильний, я би сказав, навіть жахливий. Заки я встиг вибігти на ґанок, аби глянути, куди влучила куля, до покою ввірвалася моя мама, а за нею батько, якого постріл вигнав із ординаторської, бо прибіг він у білому халаті і з ларинґоскопічним дзеркалом на чолі. Пістолет, який іще димів, був негайно в мене конфіскований і помандрував до замкнутої на чотири оберти шухляди бюра як дуже небезпечна зброя. Значно пізніше, оглянувши його, я виявив, що й справді мав трохи щастя, бо патронник був виготовлений із надто тонкого металу, а гільзу, що з нього стирчала, роздуло пороховими газами. На щастя, тягуча мідь витримала і все це не полетіло мені в очі. Кульку я шукав довго й даремно, бо люфа не мала насічки — здається, Юлек мав більше зиску з цієї оборудки. Не знаю, чи це в нього була родинна пристрасть, але ми досить багато розмовляли про зброю. Юлек навіть брав участь у полюванні, здається, на кабана, де хтось із товаришів паскудно поранив його в стегно, і то тільки тому, що цілився на висоту кабана, який примарився йому за кущами. Юлек довго ходив із паличкою, що було помітним вивищенням. Було це, зрештою, пізніше, у ліцеї. Тоді й Юлек Д. уже мав прекрасний багатострільний фловер-репетір, а я так і не здобувся на щось більше, ніж повітряний пістолет. Я дуже болісно це сприймав. Якби моя воля, я, певно, ходив би по гімназії з ніг до голови обвішаний револьверами. А так міг лише приписувати собі різні мисливські подвиги — зрештою, неохоче, бо відчував, що вигадка у тій справі надто вже відчутно поступається правді.

Іще раніше моїм сусідом по парті був Юрек Г., хлопець вродливий і велелюбний. Він завше мав хмару заплутаних афер із панянками, а поза тими романтичними історійками — зухвалі еротичні стосунки із зовсім дорослою жінкою, здається, якоюсь удовою. Він буцімто зустрічався з нею у Стрийському парку і хтось із однокласників навіть спостерігав там прояви його пристрасности. Однак не було й мови, щоб я міг узяти участь у таких спостереженнях, бо мене добре пильнували. Я не міг проти полудня піти з хати, адже мав ангела-хоронителя, або просто репетитора — пана Вілька, студента, а згодом магістра права. Він опікувався мною, себто дбав про те, щоб я сумлінно готувався до занять. Так-от, класична відмовка, мовляв, я йду до товариша, аби разом учитися, у мене не проходила. Я мусив насправді вчитися. На додаток, я ще навчався вдома французької з одною мадемуазель — особою доволі прикрою, з велетенським пористим, наче під збільшувальним склом, червоним носом. Однак я примудрявся її улещувати, вигадавши цілу систему заходів, які рятували мене від таїн карколомної граматики. На щастя, мадемуазель була від природи дуже цікава, тож охоче випитувала в мене про те, що коїться в нашій родині: чи не збирається хтось заміж, а чи, може, навпаки — ніяк не вийде. Я, й гадки не маючи про ці матримоніальні справи, плів і молов усе, що приносила на язик слина. Але, попри все, таки навчився трохи «парляти», хоча секрети temps défini, indéfini[38] і всіх отих жахливих subjonctif[39] назавше лишилися для мене таємницею. Тим часом я вже продукував власні алкогольні напої з думкою про якихось несподіваних гостей-чоловіків, які так і не з’явилися. Досить того, що в брудно-білій шафці за томами енциклопедії Брокгауза та Майєра я ховав фляшечки зі зливками й сумішами власної рецептури. Я користав із маминого креденса. Основним інгредієнтом тих сумішей був аляш, кминний лікер, який батько часом пив перед обідом. Коли фамільні плітки вичерпувалися, я частував француженку своїми трунками, а вона загалом була не від того, щоб вихилити келішок-другий. Крім цього, я змішував на маленьких порцелянових мисочках для хімічних дослідів поцуплені з білизнярки мамині парфуми й мастив ними мою француженку. По правді, дивно, що після всього цього я подужав прочитати книжку мовою Мольєра.

Поміж уроками, паном Вільком і француженкою я не мав багато часу для себе, і моє життя було 6 зовсім прісне, якби я не урізноманітнював його таємними способами, про які трохи згодом. Неабиякою подією для нашої гімназії були відвідини театру. Нас водили на всілякі страшні занудства, наприклад, на «Визволення» Виспянського (я не оцінюю тут драматургію Виспянського, а тільки відтворюю її тогочасне сприйняття чотирнадцятилітніми гімназистами). Пронумеровані квитки нам роздавали в класі — і негайно починалася жвава дискусія про те, де будуть сидіти жіночі гімназії. Необхідна інформація надходила з якихось таємних джерел і починалися торги й обміни, бо кожен (чи майже кожен) хотів сидіти там, де можна розрахувувати на розкішне сусідство. Мене це не обходило, бо я був інфантильним вайлом і міг хіба, злегка роззявивши рота, слухати балачки про звитяги Юрека Г., про побачення і про все, що на них відбувається. Зрештою, вигоди сусідства з жіночою гімназією під час шкільних вистав були досить ілюзорні. Адже представники педагогічного складу займали стратегічні позиції і докладали всіх зусиль, аби не припустити щонайменшого контакту.

Деколи бували танцюльки, які влаштовував у нашій гімназії батьківський комітет. Але я знов-таки ще не вмів танцювати і лише підпирав стіну, а точніше шведську стінку, бо танцювали в гімнастичному залі. Не один із молодших професорів залюбки пускався в тан із нашими гостями прекрасної статі, що, правду кажучи, видавалося мені протиприроднім. Я ж бо не уявляв, що Атилла може цікавитися хореографією.

Щоби трохи визначити мою позицію в класі, мушу співставити її з позиціями інших учнів. Незграбний і взагалі гладкий, я за присудом класу все ж таки не був штурпаком, принаймні аж таким патентованим. Може, тому, що тримався віддалік від більшости учнів, добре