Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

ріелтора-початківця. Поталанило панові Пінські: приємне з корисним поєднає. На залагодження справ удома Пінські має один місяць. Прибути до Києва слід наприкінці грудня.

Як?! Він питає, що з того матиме? Хіба громадянин Бенціон Пінські не відданий науці вчений і патріот? Хіба його не цікавить можливість розкрити одну зі стародав­ніх таємниць і принести тим велику користь своїй держа­ві, забезпечивши її черговий технологічний прорив у га­лузі національної безпеки? Ну, гаразд, гаразд. Звісно, йо­го частку буде враховано в потенційних прибутках від застосування скіпетра. Ну... це буде не менше двох відсот­ків — величезна сума. Так, їх уповноважено дати йому га­рантії від імені уряду. Гаразд, і розваги за рахунок служ­би, коли мільйонер Пінські виявляється таким непри­стойно жадібним, прагнучи розважатися за рахунок платників податків. Що? Зменшити податкову ставку на дві квартири у столиці й будинок на морі Галичанськім у Тиберіаді? Гаразд, чорт з вами! А от це вже ні, категорично ні! Легалізувати раніше не задекларовані прибутки — це занадто!!! Усе. Домовилися. Подальші контакти через Інтернет. Підписуйте, будьте ласкаві, ось тут, тут і тут і готуйтеся до подорожі. Успіхів, пане Пінські!

У машині цілуватись — на ментів лиш наражатись

Уранці Аскольд прокинувся бадьорим, у доброму гу­морі. Ляснув у долоні, аби покликати Лахудрика, але той, на диво, не відгукнувся. Часу до виходу на роботу в Лавру лишалося вдосталь, тому вирішив зробити вранішню пробіжку парком Володимирської гірки.

За годину, трохи стомлений і розпашілий, поверта­ючись уже звичайною ходою, вирішив зателефонувати Апостолові.

— Доброго ранку вам у першому сторіччі, добродію Апостоле, — перший привітався Аскольд, почувши, що телефон увімкнули.

— І тобі не хворіти у 21-му, — відпо­вів насмішкуватий голос Апостолового учня, вене­да Ілька.

— О, привіт! — відгукнувся Аскольд. — А де добро­дій Апостол?

— Зайнятий: розпитує моїх одноплемінників про наші звичаї. Сказав, як подзвониш, переказати, щоб ти до нас завтра навідався: справа є.

— Ти що там, у Андрія персональним референтом влаштувався? Прикольно: охоронець-референт самого першого Апостола! — пожартував студент.

— Усе, не тринди, бо батарея сідає, — відповів Ілько і відімкнувся.

«Отакої! — подумав Аскольд. — Дикун з першого сторіччя вже опановує правила користування мобілами. Триндець усій логіці розвитку історичних процесів».

Удома на нього чекав Лахудрик Пенатій. Він роз­повів, що вночі, поки хлопець спав, його обстежив консиліум домовиків. Вони дійшли висновку, що безпосередньої загрози для нього немає ані від приворотного зілля, ані від ментальної отрути. Але консиліум установив, що мала місце небезпечна спроба ментального замаху, що підлягає ретельно­му розслідуванню. Тому з Аскольдом до Лаври, аби уважніше придивитися до Христини, має їхати він — Лахудрик Пенатій, якому, між іншим, за вчас­не реагування на цю надзвичайну подію дочасно надано ступінь бакалавра.

Незримо і невагомо вмостившись на Аскольдовому плечі, новоспечений бакалавр попрямував міським транспортом до Лаври.

Професор був уже на місці, випередивши Аска лише на кілька хвилин. Привітавшись, студент почав роз­кривати розкоп. З позавчорашнього дня тут нічого не змінилося. Христина, на диво, запізнювалася, тому чоловіки узялися до роботи вдвох. Професор запропонував спочатку обережно розчистити нововідкриту камеру, просіяти весь обвалений ґрунт. Це робота для багатьох людей і не на один день. Найцікавіше — від­криття домовини — доведеться здійснити пізніше, бажано за всіма правилами: з фотофіксацією та за участі інших науковців і духовенства.

Встановивши потужні акумуляторні ліхтарі в кут­ках печери, науковці почали акуратно знімати ґрунт, що присипав домовину. Аскольд свою части­ну землі скидав у дальній куток, посилюючи тимча­сове маскування лазу, що вів у печеру Куба. Лахуд­рик тихцем допомагав Аскольдові, тому похован­ня — виступ у стіні з домовиною на ньому — звіль­нялося від ґрунту досить швидко. Та головне, що зробив домовичок на прохання Аска — «відвів очі» професору від лазу до печери Куба.

Згори пролунав голос Христини:

— Агов! Ви вже працюєте? Вибачте за запізнення! Зізнаюся: я проспала.

— Нічого, нічого, — відгукнувся професор, вибира­ючись до коридору, де стався травневий обвал. — Ма­ємо порадитись. Далі приховувати наше відкриття не­можливо. Судячи зі стану поховання, його вік не пере­вищує трьохсот років, хоча можливо, що в цю труну триста років тому вклали набагато давніші мощі.

— А є можливість непомітно винести й дослідити домовину та її вміст в Інституті археології, а потім ого­лосити про знахідку? — запитала чи запропонувала Христина.

— Ні. По-перше, для віруючих це святі мощі, і ми не можемо образити релігійні почуття людей, як би ми не ставились до їхнього поводження з архітектурними і археологічними пам’ятками, а по-друге, це просто технічно важко здійснити, не пошкодивши знахідки. Давайте зараз зробимо обміри, а потім спробуємо про­сіяти частину ґрунту. Сьогодні понеділок — день важ­кий, а завтра я запрошу декого з колег, священиків, і ми оголосимо про наше, підкреслюю, колеги, — наше відкриття. Все, гайда до роботи.

Аскольд раптом почув беззвучну мову Лахудрика:

— Коли Христина запропонувала нишком винести домовину, то мала намір, у випадку, якби професор пристав на це, закласти його попам. Але варто було їй почути, що відкриття спільне, то одразу передумала. Ще вона має намір повідомити про відкриття знайо­мій журналістці, але це просто аби похвалитися.

— А щодо привороту й отрути щось відчуваєш? — також подумки запитав Аскольд.

— Майже нічого. її проблема — заздрість, зумов­лена неадекватною самооцінкою, але ти її справді ці­кавиш, можливо, вона навіть поступово закохується у тебе. Про отруту вона нічого не знає. Приворот, за її уявленням, повністю подіє лише за тиждень. Вона ще побіжить до ворожки, аби віддати їй кілька твоїх фотографій.

До Аскольда підійшла Христина.

— Ти, сподіваюсь, не сприйняв серйозно нашу розмову за кавою у трубі? — спитала, зазирнувши йому в очі.

— Та забудьте. До речі, кава була якась дивна. — Він не втримався, щоб не спантеличити жінку.

— Мені також так здалося, — швидко відповіла во­на і заходилася працювати.

Аскольд знову почув на «подумковому зв’язку» Лахудрика.

— Bay! — висловив він свій захват, вочевидь нади­вившись голлівудських кінофільмів. — Ти навіть не уявляєш, скільки тут є різних високоорганізованих сутностей.

— Ще б пак, у печерах упокоєно мощі святих. Ти з кимось уже познайомився? — Аск зрозумів, що подумкове спілкування мало чим відрізняється від звичай­ного діалогу.

— Так, із ясновельможною панною Іуліанією — княжною Ольшанською. Вона на цьому підземному цвинтарі господиня. До речі, їй дуже не подобаєть­ся, що ви, не спитавши дозволу, самочинно пораєте­ся у печерах.

— Так нам священики дозволили! — здивувався студент.

— А святі