Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

вона спробує з’ясувати, у чому річ, — сказав Альберт.

— ТА НЕВЖЕ.

— Особливо після того, як ви сказали їй, що цього робити не слід.

— ТИ ТАК ДУМАЄШ?

— Так, — сказав Альберт.

— НІЧОГО СОБІ. МЕНІ ЩЕ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ТРЕБА ДОВІДАТИСЯ ПРО ЛЮДЕЙ.

— Ой... навіть не знаю... — відгукнувся Альберт.

— ОЧЕВИДНО, ВТЯГУВАТИ ЛЮДИНУ У ВСЕ ЦЕ БУЛО Б ДУЖЕ НЕПРАВИЛЬНО. САМЕ ТОМУ, ЯК ТИ ПАМ’ЯТАЄШ, Я СТРОГО ЗАБОРОНИВ ЇЙ ВТРУЧАТИСЯ.

— Так... заборонили...

— ДО ТОГО Ж ЦЕ ПРОТИ ПРАВИЛ.

— Ви ж казали, що ці сірі негідники їх вже порушили.

— ТАК, АЛЕ Я НЕ МОЖУ ПРОСТО МАХНУТИ ЧАРІВНОЮ ПАЛИЧКОЮ Й ПОВЕРНУТИ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ. ІСНУЄ ПЕВНИЙ ПОРЯДОК, — Смерть на мить задивився вперед, а тоді знизав плечима. — І НАМ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЩЕ ТРЕБА ЗРОБИТИ. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ОБІЦЯНКИ.

— Ну, ніч ще рання, — зауважив Альберт, відкидаючись на мішках.

— НІЧ СТАРА. НОЧІ ЗАВЖДИ СТАРІ.

Свині неслися галопом.

— Ні, не завжди, — пролунало згодом.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Ніч не є старшою за день, пане. Це ж логічно. Для того, щоб зрозуміти, що таке ніч, обов’язково потрібно пізнати день.

— АЛЕ ТАК ЗВУЧИТЬ НАБАГАТО ЕФЕКТНІШЕ.

— А. Тоді гаразд.

Сюзен стояла біля каміна.

Не те щоб вона недолюблювала Смерть. Дивним чином він їй навіть подобався — як індивідуум, а не остання завіса життя. Однак...

Думка про Похмурого Женця, що у Вепроніч заповнює дитячі панчохи подарунками, не вкладалася в її голові, як не крути. Незалежно від того, куди вона її вивернула. Це те саме, що уявити Старого Бідуна замість Зубної Феї. О, так. Старий Бідун... дійсно неприємний тип.

Але, чесно кажучи, наскільки хворим треба бути, щоб вночі пробиратися в дитячі кімнати?

Ну, Батька Вепра це не стосується...

Десь з-під вепронічного дерева пролунав тихенький дзвін.

Від уламків однієї з блискучих кульок задкував ошелешений крук.

— Пробач, — пробурмотів він. — Просто видова реакція... розумієш... кругле, блискуче... так і тягне дзьобнути...

— Ці шоколадні монетки — для дітей!

— ПИСК? — озвався Смерть Щурів, відсахнувшись від блискучих монет.

— Чому він це робить?

— ПИСК.

— Ви теж не знаєте?

— ПИСК.

— Сталася якась халепа? Він щось зробив зі справжнім Батьком Вепром?

— ПИСК.

— Чому він мені не говорить?

— ПИСК.

— Дякую. Ти дуже допоміг.

Позаду неї щось розірвалося. Вона повернулася і побачила, як крук обережно здирає з подарунка смужку червоного обгорткового паперу.

— Припини негайно!

Він винувато на неї глянув.

— Лише маленький шматочок, — озвався крук. — За ним ніхто не сумуватиме.

— Навіщо він тобі здався?

— Нас приваблюють яскраві кольори. Автоматична реакція.

— Це стосується сорок!

— От чорт. Правда?

Смерть Щурів кивнув.

— ПИСК.

— О, тепер ти в нас пан Орнітолог? — буркнув крук.

Сюзен сіла й простягнула руку.

Смерть Щурів вчепився в неї. Вона відчувала його кігті, схожі на крихітні шпильки.

Це було майже як та сценка, де мила й красива героїня співає дуетом з Синьою птахою.

Принаймні схоже.

Щонайменше ідея була схожа. Але при перегляді батькам довелося б затулити очі маленьким дітям.

— У нього щось із головою?

— ПИСК, — щур знизав плечима.

— Але таке могло статися, правда? Він дуже старий, і, гадаю, постійно бачить купу жахливих речей.

— ПИСК.

— Всі біди світу, — переклав крук.

— Я зрозуміла, — сказала Сюзен. Це належало до її талантів. Вона не знала напевне, що сказав щур, але збагнула, що він мав на увазі.

— Щось пішло не так, і він не хоче мені зізнатися? — запитала Сюзен.

Від цього вона ще більше розізлилася.

— Але Альберт теж у цьому задіяний, — додала вона.

Сюзен подумала: тисячі, мільйони років виконувати одну й ту саму роботу. Не найприємнішу. Цей світ покидають не лише життєрадісні старі в поважному віці. Рано чи пізно така робота зламала би кожного.

Комусь потрібно було щось зробити. Як тоді, коли бабуся Твайли почала розповідати всім, що вона — імператриця Круля, і перестала носити будь-який одяг.

Сюзен була достатньо розумною, щоб розуміти, що фраза: «Комусь потрібно щось зробити» — сама собою не є корисною. Люди, які її вживали, ніколи не робили доповнення: «І цим кимось буду я». Але хтось повинен був щось зробити, і зараз коло зацікавлених осіб складалося лише з неї і нікого більше. Бабуся Твайли зрештою опинилася в будинку для літніх, з видом на море Квірму. Такої можливості тут, схоже, не передбачалося. Крім того, інші мешканці його навряд чи вподобали б.

Вона зосередилася. Це належало до її найпростіших талантів. Її дивувало, що інші люди на це не здатні. Заплющила очі, простягнула долоні на рівні плечей, розчепірила пальці й почала опускати руки.

Коли вони були на півдорозі, Сюзен почула, що годинник перестав цокати. Останній удар був затяжним, як передсмертний хрип.

Час зупинився.

Але тривалість продовжувалася.

У дитинстві вона завжди замислювалася, чому візити до дідуся могли тривати кілька днів, однак коли вони поверталися, календар показував той самий день, ніби вони нікуди й не від’їжджали.

Тепер вона знала чому, хоча, ймовірно, жодна людська істота ніколи не зрозуміє як. Часом, десь, якось годинник переставав лічити час.

Між кожним раціональним моментом минає мільярд ірраціональних. Десь поза межами часу Батько Вепр іде на санях, зубні феї підіймаються сходами, Мороз малює свої картини, Качка душевного пундика відкладає свої шоколадні яйця. У нескінченних просторах між незграбними секундами Смерть рухається, як відьма, танцюючи між краплями дощу й ніколи не намокаючи.

Люди могли б... Ні, тут люди жити не могли. Ви можете розбавити склянку вина хоч цілою ванною води, збільшивши об’єм рідини, але кількість вина залишиться такою ж. Гумова стрічка залишається тією самою гумовою стрічкою, як сильно її не розтягуй.

Однак існувати тут люди могли би.

Тут ніколи не було занадто холодно, хоча повітря поколювало, як у зимовий сонячний день. Просто за звичкою Сюзен витягла плащ із шафи.

— ПИСК.

— Може, тобі час поратися з іншими мишами та щурами?

— Нєа, перед Вепроніччю доволі спокійно, — відгукнувся крук, намагаючись скласти кігтями клаптик червоного паперу. — От за кілька днів буде вдосталь хом’ячків і піщанок, згадаєш мої слова. Часто діти забувають їх годувати або прагнуть довідатися, що в них всередині.

Звісно, їй доведеться залишити дітей. Але з ними