Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

Я не хотів би втратити найкращого свого клієнта. Може, мені вдасться і вам продати свого собаку. Треба подумати.

— Не жартуйте. На якийсь час треба припинити наші ділові стосунки. Адже вам, Христопуліс, непогано зі мною живеться. Невідомо, чи з моїм наступником…

— Вас хочуть відкликати до рейху? — запитав він серйозно.

— Ще ні, але приїхав тут один, можливо, схоче щось винюхати…

— А гроші любить? — спитав Христопуліс. — Ви як гадаєте, він зможе відрізнити стодоларову купюру від доларової?

— Для вас усе просто, Христопуліс. Думаєте, що всіх можна купити. Адже мені важко запропонувати йому хабара. Це молодий ще чоловік і скидається на… — Вітте завагався, добираючи слово, — ідейного, — він скривив губи в іронічній гримасі. — Такі не беруть.

Христопуліс зареготав.

— Ах, ця ваша європейська психіка. — Він присунувся до Вітте ще ближче. — Затямте на все життя: усі беруть. Неясно одне: скільки. — Він підсунув Вітте золоту табакерку. — Куріть. — Христопуліс блиснув вогником запальнички й додав: — Звісно, в кишеню ви йому грошей не всунете, але для кожного є певний спосіб. Що ще забороняє аллах, Вітте? Ну, поміркуйте. — Він кивнув головою у бік завішених портьєрою дверей, які вели до картярського залу. — Так, Вітте, азартні ігри. Чи не могли б ви програти йому трохи грошей? Запросіть його сюди. Якщо ви хочете, я пристану до компанії. Залюбки прислужуся вам.

— Я вже запросив його. Він прийде, — Вітте подивився на годинник, — менш як за годину.

У нього відлягло на душі. Це не вперше помітив Вітте, що сама присутність цього зухвалого грека діє на нього заспокійливо. Він узяв кришталеву склянку, льодинка майже розтала.

— За ваше здоров’я, Христопуліс. Нехай у вас будуть завжди гарні ідеї.

Краєм ока він помітив мадемуазель Розе, яка спускалася сходами. Вона була в довгій елегантній сукні без декольте. Розе прямувала до їхнього столика. Вітте підхопився, бо щойно пригадав завдання консула. Він поцілував її гарну руку й спитав, чи одержала вона запрошення. “Так”, — кивнула головою.

— Пан консул просив передати, що ваша присутність буде для нього особливо приємна. Чи можемо ми розраховувати?..

— Я збираюсь, — відповіла вона. — Сподіваюся, мені ніщо не завадить.

Вона сіла на край підсунутого Христопулісом пуфа, ніби хотіла сказати, що не має наміру засиджуватися. Вітте сказав, що дозволив собі запросити до клубу посланця німецького міністерства торгівлі, який прибув до Стамбула у справах. У цю мить одна із скромно одягнених дівчат зупинилася біля їхнього столика, тримаючи на підносі телефон.

— Пана радника Вітте, — сказала вона.

Не здивувавшись, він узяв з її рук трубку, йому не вперше телефонували до цього закладу. Сам консул знав, де найлегше розшукати радника у такий час. Але це був не консул. Вітте почув лише одне речення, проте цього вистачило, щоб відчути, як охоплює його — дедалі частіше останнім часом — страх.

— Ви себе погано почуваєте? — запитав Христопуліс.

— Б’юся об заклад, — променисто всміхнулася до нього Розе, — що дзвонила жінка. Тільки жінка може справити таке приголомшливе враження.

— Атож, — відповів він на її посмішку, — це була жінка. — І не збрехав. Але те, що він од неї почув, не мало нічого спільного з тим, про що подумала Розе.

Ця жінка вимовила тільки одне речення: “Я знаю, кому належить рахунок номер 115/185 у Центральному банку”. І все, але цього вистачило, бо Вітте також знав, хто власник суми в п’ятдесят з гаком тисяч фунтів стерлінгів, що лежала на цьому рахунку. Звідки жінка довідалася, що це саме рахунок Вітте? Нащо вона сказала йому про це? Початок шантажу?

— Це, мабуть, той самий приїжджий, на якого ви чекаєте? — вивів його із задуми Христопуліс, показуючи на молодика в елегантному костюмі, який стояв на порозі й роздивлявся навколо.

— Так, — сказав Вітте. — Клосс! — гукнув він.

Молодик підійшов до їхнього столика, граціозно схилився над простягнутою йому рукою мадемуазель Розе, потис руку Христопулісу і приязно поплескав Вітте по плечі.

— Тут славно, — сказав він, а потім звернувся безпосередньо до Христопуліса: — Отже, це ви той самий Христопуліс, завдяки якому радник Вітте забезпечив своєчасну доставку мангану?

— Я завжди допомагаю своїм німецьким друзям чим можу і з усією відданістю.

— Спробуйте заприятелювати з паном Христопулісом, — защебетала Розе. — Це людина, яка знає всі таємниці цього міста. — Вона встала і, кивнувши їм головою, пішла до стойки. Клосс провів її поглядом, а потім, прикурюючи подану Христопулісом цигарку, сказав:

— Знаєте, мене менше цікавлять таємниці. Я охоче встановив би контакти з місцевими торговельними сферами.

— Христопуліс тут усіх знає, — втрутився Вітте.

— Знаю, — усміхнувся той, — якщо це корисно, не знаю — якщо не треба.

— Гадаю, ми домовимося, — сказав Клосс.

— Все залежить від того, який вас цікавить товар. Але я пропоную відкласти цю розмову до завтра. Ви, мабуть, не щодня бачите напівголих танцюристок? Чи знаєте ви, що Розе довелося отримати спеціальний дозвіл поліції?

— На цей голий живіт? — поцікавився Клосс.

— Ні, на це не треба дозволу. На танок із запнутим обличчям. У Туреччині вже двадцять років жінкам не дозволяється затуляти обличчя, але мадемуазель Розе все може влаштувати.

— Ви гадаєте, що вона махлює з поліцією?

Христопуліс лише по-своєму усміхнувся і, замість відповіді, змусив їх вислухати довгу східну історію, з якої випливало, що не та людина погана, яка махлює з поліцією, а та, яка працює тільки на поліцію.

“Він застерігає мене, інформує чи насміхається?” — думав Клосс, вдивляючись у рухливе обличчя елегантного грека.

5

Клосс з’явився на прийом до німецького консульства точно о п’ятій, як і зазначалося в запрошенні. Він був першим гостем. Консул, тиснучи йому руку, не виказав своїх почуттів, але його секретарка, кістлява панна фон Тільден, одягнена в сірий військовий костюм із нацистським значком на відлозі, не приховувала іронічної посмішки.

— Пунктуальність — це риса німецьких офіцерів, — зрештою кинула вона на його адресу.

Начебто бажаючи подивитися сад, Клосс залишив її, знайшов затишну альтанку і взявся обмірковувати свої спостереження, які зробив протягом трьох днів у Стамбулі.

Він познайомився з усіма працівниками консульства. Крім Гранделя, Вітте і панни фон Тільден, у гру ще входив Петерс — небалакучий похмурий чоловік. З цієї четвірки Клоссові треба було вибрати одного, котрий для Ресмана відіграє роль розвінчаного шпигуна. З четвірки, бо п’ятий працівник консульства, радник Байтц, уже третій місяць лежав у стамбульському госпіталі, хворіючи на жовтуху. Тому можна було спокійно виключити його, бо, за інформацією Ресмана, британський агент працював у консульстві ще два тижні тому. Теоретично агентом Інтеллідженс Сервіс міг бути кожний з цієї четвірки, всі мали однаково легкий доступ до інформації, та