Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

206
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 138
Перейти на сторінку:
але при цьому отримував ще й по ребрах. Зрештою, не витримавши потоку ударів від Гулі, почав повільно задкувати до дверей у тамбур.

Відчувши полегшення, Валерка з глухого захисту перейшов до активного наступу. Він бив другого близнюка то по верхній, то по нижній частині корпусу, то завдавав йому ударів по голові або в щелепу. Але цей суперник виявився спритнішим, ніж його брат. Ухилившись від чергового удару, він спробував зацідити ногою Валерці по тулубу, але той спритно ухилився, й перехопивши ногу нападника, щосили штовхнув його на лавку. Той звалився на нерухомого товстуна, але негайно скочив і знов кинувся в атаку. Його брат, як і раніше, плазував до виходу з вагона, отож Гуля кинулася на виручку Валерці.

Здавалося, другий близнюк опинився в жорстких лещатах… Аж раптом одночасно отямилися і довготелесий, і товстун. Але поки здоровань намагався підвестися, Жираф видобув з кишені невеликий складаний ніж і метнув його в Гулю. Краєм ока Валерка встиг це помітити. Тоді все довкола немовби уповільнилося, й він сам дуже повільно кинувся навперейми, відштовхнув дівчину убік, спробував відхилитися сам – але марно: гостре лезо чвиркнуло його по руці, далі ніж продовжив рух і встромився в стінку вагона.

Далі все пішло у звичайному темпі. Кров бризнула навсібіч, Валерка затиснув рану рукою. Гуля розлютилася і кинулася на довготелесого, який спробував врятуватися втечею. Але дівчина в два стрибки наздогнала його, перехопила правою рукою його зап’ясток і з силою крутонула. Пролунав тріск, Жираф огидно вереснув і поповз рачки слідом за близнюком до виходу. Гуля ж повернулася до Валерки. Рана була невеликою, але глибокою, кров струменіла рясно. Довелося стягнути руку ременем і перев’язати відірваним від сорочки шматом тканини.

Приїхавши у Болшево, вони одразу мотнулися в лікарню. Там Валерці зробили укол від правцю, промили й зашили рану, наостанок насипали жменю антибіотиків і відправили додому. Ввечері у Валерки піднялася температура, він почав марити, бурмотів щось невиразне. Гуля не відходила від їхнього рятівника всю ніч. Її стараннями вже під ранок температура впала, отож дівчина заснула, сидячи у великому м’якому кріслі й загорнувшись у теплий плед.

Того ж дня ввечері вони мали летіти до Києва: речі були заздалегідь спаковані – тільки б спокійно дочекатися вечора!.. Проте вранці Антону Семеновичу зателефонували з лікарні й поцікавилися здоров’ям пацієнта, який проживає за його адресою. Калабалін ні про що не знав, отож негайно зажадав роз’яснень. Валерка і Гуля мовчали, немов партизани, чудово розуміючи: з міліцією краще не зв’язуватися, бо, по-перше, нема гарантії, що бійку в електричці не «повісять» на них же самих, а по-друге, поїздка до Києва тоді вже точно накриється старим мідним тазиком. Натомість кмітлива Оленка не розгубилася й видала:

– Тату, ти навіть уявити не можеш, до чого неуважними бувають хлопці! Коли ми прибули на станцію, він йшов і навіть не помітив вантажника, який прямував нам назустріч з фанерним ящиком, стягнутим такою собі сталевою стрічкою… От саме об її гострий кінець Валерка розірвав сорочку і руку подряпав! Але все обійшлося, йому надали допомогу, тепер все гаразд.

Щоправда, інтерн, який вчора чергував у приймальному покої і надавав Валерці допомогу, за характером рани припустив, що вона різана… Оленка заперечувати не стала, лише сказала, що все це прикра випадковість, отож не варто робити з мухи слона.

Коли настав час розставання, брати з собою в аеропорт Оленку не захотіли. Гуля тихо плакала, обійнявши кузину, а та, не соромлячись, шморгала почервонілим носиком, повиснувши на широкому плечі Валерки. За ці п’ять днів вони дуже прив’язалися одне до одного, і розлучатися було дуже важко. Втім, Київ – це всього лише ближнє зарубіжжя… Отож вони пообіцяли неодмінно зідзвонюватися і періодично листуватися.

В аеропорт трійця на чолі з Антоном Семеновичем прибула за дві години до рейсу. Коли проходили реєстрацію, їм надали місця в різних кінцях літака. Втім, при посадці Гуля помінялася місцями з іншим пасажиром і примостилася поруч з Валеркою. Всю дорогу вони проговорили… і тут відкрилася дивна річ! Молодий чоловік весь час хотів з’ясувати, який виш закінчила Гуля. Отож саме зараз Валерка спромігся так спрямувати розмову, що вона відповіла легко й невимушено:

– Я закінчила КПІІЯ[21].

– О! А я закінчив КПІ… – тільки почав молодий чоловік, як вона, не давши йому договорити, одразу ж підхопила:

– А ти знаєш, коли ми від нашого вишу ходили на святкові демонстрації, то колони КПІІЯ та КПІ завжди крокували поруч!

– Знаю, звісно. Я ж був в колоні політеху.

– А я була в колоні студентів-лінгвістів!..

– То ось звідки я тебе пам’ятаю!..

Здивовано кліпаючи очима, вони деякий час мовчали. Потім Гуля схвильовано продовжила:

– Ну так, ну так… Коли наші колони сходилися разом, ваші починали вигукувати хором: «Ми – КПІ! Ми – КПІ!..»

– А ваші відповідали: «А ми – КПІІЯ…»

А коли на першому курсі ми з подружками пішли на демонстрацію, то нам роздали прапорці. А у вас, у політехніків були…

– Надувні кульки у нас були! Червоні кульки, – кивнув Валерка.

– Точно, червоні! Я вам так заздрила і дуже хотіла й собі мати червону кульку. Я навіть перейшла у вашу колону, бо подумала: а раптом і мені кульку видадуть?! І тоді один із політехніків немовби прочитав мої думки…

– Так, я подарував тобі свою кульку. А ти мені тицьнула прапорець.

– Але один з хлопців-телепнів вирвав подаровану кульку у мене з рук і випустив у яскраво-блакитне небо.

– Я пам’ятаю, – зізнався він. – Пам’ятаю, ніби все це сталося вчора.

– І я пам’ятаю! – кивнула Гуля. – Я заплакала від образи, тоді ти схопив мене за руку, вивів з колони. І ми втекли з тієї демонстрації.

– Ми гуляли святковим Києвом цілий день! – замріяно мовив Валерка. – Піднялися обхідними вуличками вгору до Софійського собору, потім спустилися вниз Андріївським узвозом. Ми ласували пиріжками з яблучним повидлом і морозивом «Каштан». А на Червоній площі, яка тепер перейменована в Контрактову, я купив тобі цілу зв’язку різнокольорових кульок. А потім ми гуляли по набережній Дніпра, і коли посутеніло, я укутав тебе у свій джемпер.

– Так-так! Кумедний такий малюнок ще був на ньому…

– А коли стемніло остаточно, всі чекали, коли почнеться святковий салют. І тут раптом хтось гукнув тебе.

– Ага! Я зустріла подружок, вони покликали мене, і я пішла до них. Але ж я була впевнена, що ти йдеш слідом!..

– Я і справді пішов слідом за тобою, однак ти несподівано зникла. Там був натовп, було вже темно, і я втратив тебе.

1 ... 19 20 21 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"