Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

— Une table. Стіл — це вона, — зазначає Заффі, і, хоч як стримується, гмикає тихцем.

Андраш, чухаючи потилицю, читає записку від Рафаеля.

— Авжеж, — бурмоче він. — Так, так, так...

Він дивиться на Заффі, ніби вперше. А вона раптом, знову почервонівши, опускає очі.

— Звідки ви? — питає вона, прикипівши очима до сотень цікавинок на підлозі: брудного ганчір’я, недопалків, корків і кришок.

— А ви як гадаєте, якщо я Андраш? — зауважує він.

Тим часом він розгвинчує несправний клапан «до», знімає заглушку.

— Не знаю...

— Не знаєш?

— Ні, — зізнається Заффі, зрадівши такій випадковій близькості.

— А про Будапешт ви чули?

Андраш раптом повернувся до «ви».

— Ungarn?[30] — невпевнено намагається вгадати Заффі, мов дівчинка перед учителем у школі.

— Як?

Цього разу злітає лише одна брова — Андраш не відводить очей від клапана. Та крім брови зовні ніщо не видає його внутрішнього шоку. Німецьку він знає змалку, володіє нею досконало — і давно поклявся, що жодне німецьке слово не злетить з його вуст.

— То ви теж не француженка? — каже він. — А говорите дуже добре.

— Ні, недобре.

Пауза. Їй не хочеться цього казати. Проте вона каже.

— Я німкеня.

Пауза. Заглушка, яку Андраш щойно відчепив від клапана, падає на підлогу — і залишається там. Андраш починає насвистувати.

— П’ять хвилин, — нарешті мовить він. — Посидьте отут...

Кивком він вказує їй на старий провалений подраний шкіряний фотель, пружини й каркас якого прозирають назовні і де наразі громадиться стос пильних газет.

— Ні, — відказує Заффі. — Мені і стоячи непогано.

Між ними знову розповзається мовчанка — і стає такою значною, що навіть найменші звуки виходять на перший план. Десь у кімнаті грає радіо — обернувшись, Заффі бачить приймач на полиці. Теж укритий пилом. З нього линуть джаз і потріскування. Дихається Заффі нелегко. Про дитину вона забула. Не помітила, що Еміль заснув, що його верхня губа смикається при вдиханні. Її очі скачуть, тішаться безладом, вона вивчає місце, де опинилася.

Майстерня Андраша скидається на печеру зі скарбами: скупчення станків, знаряддя та інструментів, завершених і недороблених замовлень. На вітрині блищать нагромаджені флейти, саксофони, кларнети, гобої, тромбони і труби. Усі етажерки, стіни, всі можливі поверхні заставлені щіточками і ковадлами, золотими, срібними і дерев’яними циліндрами, пляшками з оливою, прозорими коробками, меблями з підписаними шухлядками, де складено пружини й гвинти, клапани й іншу механіку для інструментів, корки й фетрові тампони. В одному з кутків: газова горілка, чорна від вогню каструля, брудна ганчірка, нечиста раковина, пощерблена склянка, чайник, коробки з-під чаю й для цукру, слоїки з варенням, ковбаса, слоїки з огірками і перцем в розсолі. На підлозі і меблях звалені абияк газети, книжки, платівки й партитури. А в протилежному куті кімнати до стелі великими цвяхами прикріплена величезна червона вовняна завіса...

Очі Заффі невтомно бігають кімнатою і зрештою зупиняються на годиннику на стіні навпроти неї — страх божий! Шоста тридцять?! Годинник нібито не працює... Та ні, секундна стрілка рухається, Заффі чітко чує її «тік-так». Шоста тридцять! А Рафаель мав піти на концерт о шостій! Це неможливо! Вона бореться з панікою, відмовляється вірити в те, що отак, у ніщо пірнули цілих чотири години, дивиться на годинник на своїй руці...

І від полегшення мало не мліє. Перша тридцять. Попереду ще цілий день, цілісінький день!

Вона не дивиться в бік візочка, де спить її син, її очі прикуті до верстата, за яким працює угорець, який, нахилившись, насвистує щось. Її очі зупиняються на ньому.

І вже не має значення, котра година.

Років цьому чоловікові більше, ніж Рафаелю. Волосся він має довше, біляво-руде, на скронях помітна сивина, обличчя зоране зморшками. Коли він усміхається, у кутиках очей спалахують сонячні промінчики, осяюючи все обличчя. Светр із протертими ліктями, широкі полотняні штани, синій фартух. Пальці — широкі і водночас сповнені грації, чорні від оливи — майстерно працюють з позолоченим тілом флейти Рафаеля.

Еміль тихо посопує, гра Чарлі Паркера прориває крізь тріскотню[31], годинник такає іронічно, ніби у сні, наполягаючи на своєму божевільному посланні, переконуючи, що зараз шоста година тридцять дві хвилини — чи вісімнадцята тридцять дві, хто його розбере! — словом, він попереджає їх, що час минає, увага, минає час!

Заффі двадцять один рік — і за ці дві хвилини, які минули, вона зазнала метаморфози. Вона відчуває, як наливається священною силою — силою кохати цього чоловіка і примусити його покохати її. Опинившись у його особистому безладі, вона ніби переступила поріг не його помешкання, а його шкіри. Її думки змішуються. Від бажання в неї сохне в роті, усі члени тіла клякнуть. Погляд її зелених очей потужним променем освітлює тіло і обличчя майстра. Вона мовчить. Дивиться на Андраша, і — навіть якщо це загадка, навіть якщо жодна наукова теорія ще не в змозі дати пояснення цьому явищу — Андраш, хоч і відвернувшись від неї й потупивши очі, відчуває на собі її погляд.

Усі його пори розкриваються запитанням: «Що? Невже? Серйозно?». І кожна з них упевнено відповідає: «Так!».

Його вправні пальці, які вміють думати і ставити запитання, пальці, які розуміють музичні інструменти — достоту гастроентеролог живіт свого пацієнта — широкі вмілі хуткі пальці раптом... уповільнюються.

Уповільнюються.

Заффі це помічає. Її зелений промінь стає пломінкішим, потужнішим. Уся вона перетворюється на погляд на цього чоловіка з почорнілими пальцями, широкими полотняними штанями і сивими скронями. Під впливом зеленого погляду пальці і руки Андраша завмирають. Він ніби паралізований. На відміну від Заффі, він не забув про дитя, яке спить поруч із ними. Він знає, що, як погляне в зелені очі німкені, перш ніж заговорити, втратить себе. Тому він шукає слова і не знаходить жодного, жодною мовою.

І він піднімає очі.

Погляд Заффі — мов огненна куля, яка проникає йому під повіки і пірнає на дно живота. Він горить. Він дивиться на неї — на цю мадам Лепаж, якої навіть імені не знає. І в його очах немає жодного запитання.

Так вони й завмирають. Надто надовго, щоби після цього вдавати невинність. А втім, їм цього й не треба. Вони бажають тільки одного: одне одного, злиття. Заффі стоїть. Андраш підводиться, знімає фартух, долає невелику відстань, що розділяє їх, і бере Заффі за руку — ззовні, не вкладає свою долоню в її долоню, а саме бере руку Заффі, стискаючи її, наче річ. Веде її за собою до засклених дверей, де перевертає картонну табличку (з іншого боку накарлюкано від руки: «Скоро повернуся») і