Шеклі Роберт - Злочинна цивілізація, Шеклі Роберт

Злочинців у наші дні не буває.

. — Як тоді ви поясните існування Омеги? — спитав Баррент.

— Перепрошую?

— Омега, планета-в'язниця. Ви повинні були чути про неї.

— Можливо,— обережно промовив Вавдерсон.— Ну, мабуть, треба було сказати, що злочинів майже не буває. Певне, завжди знайдеться кілька природжених злочинців, яких легко впізнати. Та я чув, що їх нараховують не більше десятка на рік з двох мільярдів земного населення.— Він щиро усміхнувся.— Ймовірність того, що я зустріну злочинця, надзвичайно мала.

Баррент подумав про кораблі-в'язниці, які регулярно курсують між Землею і Омегою, виплескують свій людський вантаж і повертаються по новий. Цікаво, звідки Вандерсон отримав такі числа? І де тут у них поліція? Відколи він залишив борт космічного корабля, йому не потрапила на око жодна військова форма. Він хотів би розпитати про це, але мудрішим здавалося піти з магазину.

— Красно дякую за довір'я,— мовив Баррент.—— Я заплачу вам якомога швидше.

— Не маю в цьому сумнівів,— Вандерсон тепло потис Баррентову руку — Коли вам буде зручно, сер. Не поспішайте.

Баррент ще раз подякував і вийшов на вулицю.

Тепер він мав професію. А якщо й решта людей віритиме йому так, як Вандерсон, то він матиме необмежений кредит. На перший погляд ця планета нагадувала утопію. Звісно, не без деяких протиріч. Він сподівався довідатися більше протягом кількох наступних днів.

Пройшовши квартал, Баррент натрапив на готель і найняв на тиждень кімнату, в кредит.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Вранці Баррент розпитав шлях до найближчої публічної бібліотеки. Він вирішив, що треба, наскільки це можливо, зміцнити свою базу. Знаючи історію розвитку земної цивілізації, він краще розумітиме, на чому слід зосередити свої зусилля.

Костюм Опитувача відкрив йому доступ до закритих полиць, на яких зберігалися книжки з історії. Але самі книжки розчарували його: здебільшого вони розповідали про стародавню історію — від первісної доби до початку атомної ери. Баррент швидко гортав книжки, і до нього поверталася пам'ять. Він перестрибував з Греції Перікла до Римської імперії, Карла Великого і Середніх віків, від Норманського завоювання й Тридцятирічної війни до Наполеонової доби. Уважніше Баррент прочитав те, що стосувалося світових воєн. Завершувався підручник описом вибухів перших атомних бомб. Решта книжок лише детальніше освітлювала той чи інший період історії, вже описаний у першій книжці.

Після довгих пошуків Баррент знайшов невеличку працю "Повоєнна ділема. Том І" Артура Віттлера. Вона розпочиналася там, де закінчились інші,— з вибуху атомних бомб над містами Хіросіма і Нагасакі. Баррент сів і став уважно читати.

Він довідався про холодну війну п'ятдесятих років двадцятого століття, коли кілька держав володіли атомною і водневою зброєю. Автор книжки зазначав, що вже тоді серед народів світу зародився масовий і разючий конформізм. В Америці чинили запеклий опір комунізму, а в Росії та Китаї не менш завзято опиралися капіталізму. Одна по одній усі країни пристали до того чи іншого табору. Щоб підготувати надійну внутрішню безпеку, всі держави покладалися на найновіші методи пропаганди та ідеологічної боротьби. Кожна держава вимагала безумовної віри в свої офіційні доктрини.

Дедалі жорстокіше і витонченіше згнічували особистість.

Небезпека війни минула. Більшість земних суспільств стали об'єднуватися в єдину державу. Проте конформізм усіляко насаджувавсь і далі. Слід було вирішити проблеми неконтрольованого зростання чисельності населення і злиття етнічних груп. Неоднаковість поглядів загрожувала смертельною небезпекою; надзвичайно багато людей мали доступ до нищівної водневої зброї.

За таких умов уже не терпіли ніякого дисидентства.

Врешті уніфікацію завершили. Люди й далі завойовували Всесвіт, будували чимдалі складніші космічні кораблі, але земні установи буквально шкарубли. Цивілізація, жорстокіша навіть за середньовічну інквізицію, карала за будь-яку критику існуючих звичаїв, вірувань, неписаних і писаних законів. Ці порушення суспільного договору вважалися таким же серйозним злочином, як убивство чи палійство. І так само каралися. Використовували все: таємну поліцію, політичну поліцію, донощиків. Все служило єдиній великій меті — створенню цілком конформістського суспільства.

Для нонконформістів була Омега.

Смертну кару давно скасували, а щоб утримувати чимдалі більше злочинців, не вистачало ні в'язниць, ні коштів. Світовий уряд, узявши за взірець систему, яку використовували французи у Гвіані й Новій Каледонії, британці в Австралії і Північній Америці, зрештою вирішив засилати злочинців в окремий тюремний світ. А що правити Омегою з Землі було неможливо, то цього й не робили. Уряд лише подбав про те, щоб жоден в'язень не міг утекти на Землю.

На цьому завершувався перший том. На останній сторінці була примітка про те, що другий том праці присвячено вивченню сучасної Землі. Він називався "Злочинна цивілізація".

Другого тому на полицях не виявилося. Баррент поцікавився в бібліотекаря, де можна знайти потрібну книжку, і той сказав, що її знищено в інтересах людства.

Баррент вийшов з бібліотеки в невеликий скверик, сів на лаву і, втупивши погляд у землю, спробував міркувати.

Він очікував побачити Землю саме такою, як її змалював Віттлер у своїй книзі. Він був готовий до зіткнення з поліційною державою, жорстокими заходами безпеки, пригніченим населенням і ростучим опором. Досі він не бачив жодного поліцейського, а люди, з якими розмовляв, аж ніяк не здавалися пригніченими. Якраз навпаки. Це був абсолютно інший світ.

За винятком того, що з року в рік космічні кораблі приставляли на Омегу партії позбавлених пам'яті в'язнів. Хто арештовував їх? Хто судив їх? Яке суспільство породило їх?

Відповіді він повинен знайти сам.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ CЬОМИЙ

Баррент почав розслідування з самого ранку. План був простий. Він дзвонив у двері й ставив питання, попереджаючи, що серйозні питання можуть бути перемішані з каверзними і дурними, які допоможуть визначити загальний рівень розвитку. Таким чином, Баррент міг питати про що завгодно, навіть про те, чого не існувало в природі, не викликаючи підозри.

Небезпека все ж крилася в тому, що який-небудь чиновник попросить показати його посвідчення або ж несподівано наскочить поліція. Та доводилося ризикувати. Почавши від Помаранчевого проспекту, Баррент просувався на північ, не минаючи жодного будинку. Наслідки опитування були не однакові, що й показують кілька наступних прикладів.

(Громадянка А. Л. Готгрейд, вік 55 років, рід занять — домогосподарка. Тримається дуже прямо, зверхня, але ввічлива, знає собі ціну).

— Ви хочете спитати мене про клас і статус? Чи не так?

— Так, мадам,

— Ви завжди питаєте про клас і статус. Можна подумати, що ви цього не знаєте. Проте гаразд. Оскільки тепер усі рівні, то існує лише один клас. Середній. Різниця полягає в тому, до якої верстви середнього класу належить людина — вищої, нижчої чи середньої.

— А як це визначають?

— За різними прикметами: як людина розмовляє, їсть, одягається, поводиться на людях. З її манер. Одягу. Представника вищого середнього класу можна завжди впізнати за одягом. Безпомилково.

— Розумію. А представників нижчого середнього класу?

— Що ж, насамперед їм бракує творчої енергії. Приміром, вони, носять готовий одяг, навіть не приганяючи його. Те саме і з їхніми будинками. Просте бездумне прикрашання тут не зарадить. По цьому одразу впізнають новачка у вищому середньому класі. Таких людей неохоче запрошують у гості.

— Дякую вам, громадянко Готгрейд. Як би ви визначили свій статус?

Вона знітилася, завагавшись.

— Я ніколи над цим не замислювалася. Гадаю, верхній середній.

(Громадянин Дрейстер, вік 43 роки, професія — продавець взуття. Стрункий, привітний, моложавий чоловік).

— Так, сер. У нас з Мірою троє дітей шкільного віку. Всі хлопчики.

— Чи можете ви розказати, з чого складається їхня освіта?

— Вони вчаться читати й писати і як стати гарним громадянином. Вони вже розпочали вивчення свого ремесла. Найстарший продовжить родинну справу — взуття. Інші візьмуться до бакалії та роздрібної торгівлі — родинної справи моєї дружини. Вони також вчаться, як зберегти свій статус і як використати стандартні методики просування нагору. Цьому вчать на відкритих уроках.

— Отже, є й закриті уроки?

— Так, звичайно, їх відвідує кожна дитина.

— А чому вчать на закритих уроках?

— Не знаю. Я ж казав, що вони закриті.

— А діти ніколи не згадували про ті уроки?

— Ні. Вони теревенять про що завгодно, крім них.

— Навіть не уявляєте, що відбувається на тих уроках?

— Вибачте, не уявляю. Можливо,— зауважте, що це тільки здогад,— вони пов'язані з релігією. Та вам краще спитати вчителя.

— Дякую, сер. До якого класу ви віднесли б себе з погляду статусу?

— Середній середній клас. Тут нема чого гадати.

(Громадянка Меріджейн Морган, вік 51 рік, професія — шкільна вчителька. Висока, худорлява жінка).

— Так, сер, гадаю, що розповіла все про нашу шкільну програму.

— За винятком закритих уроків.

— Перепрошую, сер?

— Закриті уроки. Ви не згадали про них.

— Боюся,я нічого не можу розказати про них.

— Чому, громадянко Морган?

— Це що, каверзне питання? Всі знають, що вчителів не пускають на закриті уроки.

— А кого пускають?

— Дітей, кого ж іще?

— Але хто навчає їх там?

— Цим опікується уряд.

— Авжеж. Проте хто особисто викладає на закритих уроках?

— Навіть не уявляю собі, сер. Це мене не обходить. Закриті уроки —це давня і шанована традиція. Мабуть, вони пов'язані з релігією. Але то лише здогад. Усе, що на них відбувається, мене не обходить. І вас також, чоловіче, дарма що ви Опитувач.

— Дякую, громадянко Морган.

(Громадянин Едгар Ніф, вік 107 років, офіцер у відставці. Високий лисий чоловік з ціпком, крижані блакитні очі не затуманені старістю).

— Прошу трохи голосніше. Повторіть, будь ласка, питання?

— Про збройні сили. Я питав...

— Тепер пригадав. Так, юначе, я був полковником у тридцять першій Північно-Американській космічно-десантній дивізії, що входила до складу Земних Сил Оборони.

— Отже, ви звільнилися зі служби?

— Ні, служба звільнилася від мене.

— Перепрошую, сер?

— Так, ви розчули мене правильно, юначе. Це сталося шістдесят три роки тому.