Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Трохи навіть смішно, але це добре, нехай. Не заважають. Війні—бути, це вже пропади все пропадом, гори все синім вогнем, коли їй не бути. Бояри... не сьогодні й не вчора накипіла до них зненависть, давно. Сама лише думка про цих владик пекла вогнем, лютила. Яку владу, яку волю на землі взяли! Ще й не переч їм! І не прогніви!.. Тільки й порятунку мужикові, що — втеча, як од лютих звірів. І не звірі ж, люди, але, видно, не умовляти, не совістити цих людців, а бити їх, нехай самі бігають по лісах і ховаються. Собаки!..

Раптом на стругах загомоніли з усіх боків:

— Кінні! Доганяють!..

— Еге! До нас?!

— Війна, хлопці! Воєвода прочумався...

Степан підхопився... Краєм високого берега кінних разінців наздоганяли з півсотні якихось верхівців. Ішли шпарко; в повітрі за ними лишався й поволі осідав густий димок куряви. І йшли без остороги, без оглядки, скупчено і навпростець. Звідси не розгледіти було, як повдягані верхівці.

Ніхто не розумів, що це могло означати, хто вони.

— До берега! — звелів Степан.

Струги звернули вліво, пішли до берега.

Верхівці—ті, що доганяли, і разінці—зійшлись. Але ніякого стовписька чи сутички там не було; разом, ті й ті, рушили до місця, куди підпливали стружки.

Степан приклав долоню до лоба, вдивлявся.

— Цар передумав,— гадали козаки.— Милість відібрав: видно, з Астрахані, з новою грамотою.

— Ні, то воєвода горілки послав. За шубу...

— Федько, що там таке? — спитав Степан Сукні-на.— Як гадаєш? Може, татари?

— Ні, на татар не схожі... Ні,

— Хто ж?

— Навіть подумати на кого, не знаю,— розмірковував Федір.— Думав, єдисани,— ні, росіяни. А, схоже, стрільці!

— Справді, стрільці,— розпізнав ще дехто.

— Вони...

Верхівці на березі — більшість — спішились, а двоє поскакали якраз до місця, де ткнувся в берег отаманський струг. Спішилися теж і стали спускатися з високої стрімкої кручі вниз, до отамана.

Степан вистрибнув із струга... Тепер видно було: спускалися сотник Юхим Скула та стрілецький сотник.

— Чого? — нетерпляче гукнув Степан, коли ще сотники не спустилися до берега.

— Проводжаті! —пояснив Юхим, кивнувши на стрілецького сотника.— Воєвода вирядив півсотню до Паншина з нами.

— Навіщо? — запитав Степан стрільця.

— Здоров, отамане! — привітався той, чомусь весело дивлячись на Степана. Підійшов і подав руку.

— Здоров, коли не жартуєш. Коней розім'яти? Чи як?..— Степан потиснув простягнуту руку.

• — Прогулятися з вами до Паншина.— Сотник відповідав сміливо.

Степанові сподобались його сміливість і веселість.

— Далеко. Не боїтесь? — мимоволі теж потрапив він на веселу ноту.— Чи хоробрі такі ?

Сотник засміявся:

— Ми сумирні...

— Різники сумирні. Я знаю.— Степан нахмурився, уриваючи теревені.— Чого прийшли?

— Наказано нам супроводжувати вас,— серйозно почав сотник.— Наказано наглядати, щоб ви дорогою не підмовляли із собою та не зманювали на Дон люд різний. І... всяке. їде з нами жилець 2 Аеонтій Пло-хово. А проводжав нас Іван Красулін...— Сотник замовк, значуще подивився на Степана... Глянув скоса, обачливо на козацького сотника й знову на Степана: знову із значенням, таємний смисл якого повинен був зрозуміти отаман. Стрілець тому, видно, й веселився, що знав якусь спільну з отаманом таємницю.

Степан зрозумів.

— Юхиме, піди провідай своїх на стружку,— звелів він своєму сотникові, при якому стрілець побоювався говорити.

Юхим пішов до козаків на струг.

— Ну?..— спитав Степан.

— Велів передати наш голова, що все, як і було, а стрільців цих він сам підібрав — гарні хлопці: їдемо про око людське.

— А ти хороший? — усміхнувся Степан. Йому явно подобався веселий, балакучий стрілець.

— А я над хорошими — хороший. Леонтій їде тільки до Царицина, я аж до Паншина. Там велено мені гармати взяти...

— А що іще велено? — насторожився Степан.

— Грамоту веземо Андрію Унковському: щоб горілку для вас у царицинських шинках удвічі в ціні підвищити. Те саме і в Чорному Яру...

— Дай сюди її,— коротко мовив Степан.

— Кого?

— Грамоту.

— Вона в Аеонтія...

— Іди скажи Іванові Чорноярцю, щоб він скинув мені ту грамоту зверху. Разом з Леонтієм.— Степан не на жарт озлився: воєвода аж до Царицина простягнув свої руки.

— Не треба. Ви в Царицині—самі собі господарі. В Андрія під началом півтори каліки,— резонно сказав стрілецький сотник.— А розгулюватися вам там ні до чого: зміна наша десь під Самарою. Так велів сказати Іван.

Степан з хвилину думав.

— Хороший, кажеш?—спитав він і ляснув сотника по плечу.— Добре! Чара за мною... В Царицині, по дорогій ціні. Ідіть. Юхиме!..

— Га, батьку!—Сотник Скула зіскочив із струга і йшов до отамана.

— Скажеш Іванові: Чорний Яр минемо.

— Добре.

— Стрільців не зобиджайте... Вони хороші, нехай ідуть з нами.

— Коли сплять? Чи — прокинуться, теж хороші ? А то я знав одного москаля: спить — ангел господній, а прокинеться — чорт із рогами. Дак ми що зробили: взяли...

— Не спускайте з нас очей,— перепинив отаман балакучого козака.— У степ поглядайте.

— Добре, батьку. І так гав не ловимо.

Сотники полізли вгору.

Флотилія знову почала вигрібати на середину річки.

Боляче вжалила Степана отруйна звістка про те, що в Царицині підвищать для козаків ціну на горілку, і ще те заїло, що навіщось виникла потреба конвоювати їх, як полонених. Згарячу знову пошкодував, що не затіяв чвари прямо в Астрахані... Але вгамував себе. Зате знову глибоко і весь поринув у думки про недалеку жадану війну. Знову закипіла душа, охопило нетерпіння, він навіть підвівся й оглядів своїх — на стругах і кінних. Хоч саме тепер починай, увірвався терпець, нема сили стримувати себе. Розумів — не можна, рано ще, треба зібратися на силі, треба виждати час, і коли вже вдарити, то вдарити смертельно... Але ж душа, душа, що з нею діяти, з цією душею!..— мучився Степан. "Ну, гади повзучі, владики!.. Навладичите ви в мене, я вас самих на карачки поставлю".

11

Купецький струг вигулькнув з-за острова так несподівано й так мальовничо і безпорадно з'явився перед разінцями, що ті навіть розвеселилися.

— Здоров, гостеньку! — гукнув Степан, усміхаючись.— Серденько!.. Знудьгувався я без тебе! Давай-но сюди, рідненький мій!

На купецькому струзі зрозуміли, з ким їх звела доля. Зрозуміли й сиділи тихо. Пливли назустріч — їх легенько підносило самих.

На стружку були: веслярів дванадцятеро, сам купець, троє стрільців із сотником. Сотник зблід, побачивши козаків: з ким йому ніяк не можна було стрічатися, з тими якраз і стрівся.

Стружок зачепили баграми, притримали.

■— Звідки бог несе? — спитав Степан.— Куди?

— Саратовець, Макар Ільїн,— відповів купець.—

В Астрахань... Одпустив би ти нас, Степане, зроби ласку! Товару в нас — кіт наплакав, а мені — зашморг. Одпусти, бігме!..— Купець і справді не з огрядних і поважних: худорлявий, русоголовий, у карих розумних

очах не те що переляк — смуток і благання.— Одпусти, отамане!..

— Чи ти 6а!..— мовив Степан.— А чим же ти кращий за інших? За віщо тебе відпускати?

— А так, ні за віщо. Ми чували: ти добрий.

— А ви, молодці, куди пливете? —звернувся Степан до стрільців. Подивився на сотника.— І звідки?

— Я везу в Астрахань государеві грамоти!—трохи урочисто заявив сотник. Може, надто урочисто. Сотник був молодий, ставний, багато думав дорогою про розбійників, про Стеньку Разіна, котрий, він знав, знову з'явився на Волзі... І він вирішив показати ушкуйни-кові, що не всі так уже й бояться його, як сам отаман, мабуть, думає.

— Дай-но мені їх,— попросив Степан.— Гумажки оті.

— Не можу.— Сотник гордо хитнув головою.

— А ти переможи... Дай! — настійливо сказав Степан.

— Не можу... Я відповідаю перед государем.

— Зараз візьмемо, батьку.— Кіндрат скочив у купецький струг. Підійшов до сотника.— Вийми грамотки.

І раптом сотник — ніхто не чекав цього — вихопив пістоль... Кіндрат хитнувся, ухиляючись, і не встиг: сотник вистрілив, куля влучила Кіндратові в плече. Сотник вихопив шаблю й гукнув не своїм голосом:

— Греби! Петре, стріляй у розбійників!..

Двоє-троє веслярів взялися були здуру за весла...

А один, той, що був позаду, вирвав із гнізда кочет і дав ним по голові сотникові. Скрик застряг у того в горлі; він схопився за голову і впав на руки веслярам. Стрільці навіть і не спробували допомогти своєму молодому начальникові. Відлетіло любе життя... Навіть і не покрасувався молодець-сотник на землі, а, видно, любив покрасуватися — надто вже безглуздо загинув, красиво.

Степан спокійно спостерігав усе це з висоти свого струга.

Ще двоє козаків скочили в купецький струг.

Один підійшов до Кіндрата, другий заходився обг шукувати сотника.

— У чоботі,— підказав стрілець.— Гумаги.

— Хто з нами піде?! — раптом голосно спитав Степан.— Служити вірою, добувати волю в бояр-крово-пивців.

Це вперше так заявив отаман. Він сам не чекав, що так — у лоб — прямо й скаже. А сказав — і легше стало — просто й легко стало. Він бачив, як завмерли й принишкли козаки, як очманіло втупився в нього Стир, як Ларко Тимофеев, закусивши вус, завмер теж, дивлячись на отамана, а в двох його синіх озерцях заграло ясне світло... Бачив Степан, як ошелешив усіх своїм відвертим закликом: кого недобре здивував, кого налякав, кого порадував... Він усе це схопив разом, за коротку мить, немовби йому вдалося здійнятися вгору і все побачити.

— Хто з нами?! — повторив Степан.— Ми піднялися дати всім волю!..— Чи знав він у цю хвилину, що тепер йому впину нема й не буде. Він знав, що відступати тепер нікуди.— Хто?! —ще раз спитав Степан голосно і жорстко.— Чого заніміли?! Язики проковтнули?

— Я!— озвався весляр, котрий пригостив кочетом сотника: йому теж відступати було тепер нікуди.

Ще двоє вигукнули:

— Ми! З Федором ось... двоє.

— А як не підемо, що буде? — спитав один, хитромудрий.

— Цього я, братику, не знаю,— сказав Степан,— багато грішив — пекло, мало — рай. Та коли подивитися у твої очі, тобі прямісінька дорога в пекло. А ти куди зібрався?

— Я? Та я хотів був в інше місце...

Разінці засміялися: заціпеніння, що охопило їх, минало. Заворушилися, загомоніли... Обговорювали новину, яку вивалив отаман: виявляється, вони війною йдуть!.. На бояр!.. Оце так новина! Усім новинам новина. Аж тепер стали розуміти, чому так затято не віддавав отаман гармат і припасу, чому на Дону по домівках не розпустить...

— А чого ти мене в пекло запроторити хочеш? — невгавав допитливий весляр.— Я в рай зібрався.

— У ра-ай? — здивувався Степан.— Ні-і, братику, я хоч і не піп, але істинно кажу тобі: в пекло.