Коцюбинський - Fata morgana, Коцюбинський

за го­ро­дом Пiд­па­ри.

- На стан­цiї був. Бас­ту­ють. Вже дру­гий день ма­ши­на не хо­дить. Ро­бо­чi зiб­ра­лись i ра­дять. Тре­ба i нам скли­кать лю­дей.

- I Про­кiп та­кої дум­ки.

- Не мож­на га­яти ча­су.

- А де?

- Може, у лi­сi, по той бiк бал­ки.

- Ямищан клич­те.

- Покличемо всiх.

Марко хо­тiв одiй­ти.

- Постiй, я щось по­ка­жу…

Гафiйка рап­том по­чер­во­нi­ла i не­рi­шу­че сто­яла.

- Що там? По­ка­зуй.

Гафiйка од­вер­ну­лась од Гу­щi i щось ви­тяг­ла з-пiд кар­се­т­ки.

- Держи.

Вiн взяв кi­нець, а во­на роз­гор­ну­ла чер­во­ну ки­тай­ку.

- "Земля i вол…"

- Ще не до­ши­ла.

Вона за­со­ро­ми­лась вся, аж сльози заб­ли­ща­ли на очах.

- Я так… Як бу­де тре­ба… Ма­рiй­ка по­дер­ла но­ву спiд­ни­цю i ви­ши­ла дру­гу, ще кра­щу.

I за­мовк­ла. Ви­ну­ва­тi очi нес­мi­ло шу­ка­ли Мар­ко­вих.

***

Теплий ту­ман слав­ся по по­лю i на­лив бал­ку по са­мi вiн­ця, так що де­ре­ва по­то­па­ли в ньому. Стов­бур чор­нiв у лi­сi, чи ма­ня­чi­ла лю­ди­на, труд­но бу­ло вга­да­ти. Тiльки там, де пле­че тор­ка­лось пле­ча, або чу­лось зза­ду теп­ле ди­хан­ня, лю­ди на­пев­не зна­ли, що во­ни не са­мi. Лиш по­чу­ва­лось, що з ту­ма­ну ллється в лiс жи­ва те­чiя лю­ду, як во­да в до­ли­ну, що ла­ва рос­те й зби­вається в ку­пу.

- Хто там прий­шов?

- Се ми, ями­ща­ни.

I знов тек­ло та м'яко ша­ру­дi­ло в лi­сi.

- Хто там?

- Не бiй­тесь. Свої…

Вже по­чу­ва­лось, що й да­ле­ко так са­мо, як тут, ди­ха­ють гру­ди, тi­ло тор­кається тi­ла i щось жи­ве єднає з да­ле­ки­ми близьких, як хви­ля єднає ок­ре­мi крап­ли­ни.

Черкне хто сiр­ник, - i на мить витк­неться з пiтьми з де­ся­ток сi­рих об­лич, здриг­неться мо­лоч­ний ту­ман i заг­рає, як ри­за в церк­вi, жов­та осiн­ня га­луз­ка.

- Чого мов­чать? Не­хай го­во­рять…

- Говорiть… го­во­рiть…

Велике тi­ло ко­ли­ха­лось у ту­ма­нi, i од краю до краю од­на кров пе­ре­ли­ва­лась у жи­лах.

Байдуже, хто го­во­рив. Аби по­чу­ти та­ке щось, що б зв'яза­ло до­ку­пи за­по­ро­ше­нi дум­ки, зiл­ля­ло на­дiї в один по­тiк i по­ка­за­ло, ку­дою плив­ти.

Земля!

Бренькнуло сло­во, як ви­со­ка стру­на, i наст­роїло сер­це.

Давнє, знай­оме й близьке сло­во. Це не той сi­рий жорс­то­кий кла­поть, що як п'явка тяг­не з лю­ди­ни си­ли, а сам ро­дить бу­дяк; це щось ча­рiв­не, при­над­не, що од­вi­ку ма­нить стом­ле­ну ду­шу, пе­ре­ли­вається, грає на сон­цi як мрiя, як щось не­ви­мов­не, од чо­го змi­ни­ла­ся б до­ля i ви­ще пiд­ня­лись би во­ди жит­тя по­над бе­ре­га­ми.

Земля - дар бо­жий, як по­вiт­ря, як сон­це…

Земля для всiх. А хто її має?

А хто ж її має? Пан, ба­га­тир…

Є по­ле в ру­ках ба­га­тих, i є убо­гий му­жик, що нi­чо­го не має, тiльки ру­ки та но­ги… Тiльки свої чо­ти­ри кiн­цi…

В ту­ма­нi, то тут, то там, як ост­ров­ки, зри­на­ли глу­хi го­ло­си.

"Тепер ска­жi­мо так: ме­нi пот­рiб­на зем­ля, бо своєї не­має, й то­бi пот­рiб­на… А пан те ба­чить i на­га­няє цi­ну…"

"Не пан на­га­ня, а са­мi б'ємось за арен­ду, бо ти не вi­зь­меш, то вiзьмуть лю­ди. Нiх­то не хо­че з го­ло­ду ги­нуть - та й пла­тиш…"

"Однаково ги­неш… Зем­ля не ви­но­сить ви­дат­кiв, го­лод­на не хо­че ро­ди­ти. А що вро­ди­ла, все заб­рав пан".

"Пропада твоя пра­ця… А на той рiк знов iдеш до па­на, сам се­бе ду­риш…"

"Страшна ви­ди­ма смерть…"

Слухайте, слу­хай­те! Го­дi вам там! Зем­ля на­ле­жить тру­дя­щим. Хто ба­га­то­му дав йо­го ба­гатст­во? Ми, му­жи­ки. I звiд­ки си­ла в нього? З нас, му­жи­кiв… Дi­ди на­шi, батьки й са­мi ми жит­тя цi­ле ро­би­ли на па­на. Хi­ба ж ми не за­ро­би­ли со­бi зем­лi?..

I знов у ту­ма­нi бри­нi­ли ок­ре­мi роз­мо­ви, як за­чеп­ле­нi стру­ни.

"Подать пла­ти, мос­ка­ля дай, щоб зем­лю на­шу од во­ро­га бо­ро­нив… А що ж ме­нi бо­ро­ни­ти, ко­ли в ме­не зем­лi не­ма? Зро­би спо­чат­ку так, щоб бу­ла в ме­не зем­ля, а то­дi й бе­ри мос­ка­ля, як має що бо­ро­ни­ти…"

"Зруйнуймо за­сид­же­нi гнiз­да, як роб­лять iн­шi, ви­ку­рi­мо ба­га­чiв, щоб не на­ва­жи­лись бiльше вер­та­тись, то­дi ми­ру вi­льнi­ше бу­де, то­дi в нас бу­де зем­ля…"

Панаса Канд­зю­бу кор­тi­ло. Вiн вже кiлька ра­зiв крик­нув: "Лю­ди! Хрис­ти­яни!", але йо­го не пус­ка­ли.

- Мовчи, за­ва­жаєш.

А вiн лiз вже на де­ре­во, важ­кий у своїй сви­тi, як вед­ме­жа, аж хрус­тi­ли га­луз­ки.

- Люди, хрис­ти­яни!

- Хто там го­во­рить?

- А хто йо­го знає…

- Християни, ми дов­го тер­пi­ли. Во­но прав­да, що па­ни то­в­с­тоб­рю­хi за лю­дей нас не ма­ють, як ле­ви ри­ка­ють на му­жи­ка; на­род ро­зо­ри­ли та ще й га­ня­ють за на­ми з мос­ка­ля­ми та по­сi­па­ка­ми вся­ки­ми. На­че за звi­ром. Але по­тер­пi­мо ще тро­хи. По­че­кай­мо ве­ли­кої ми­лос­тi й спра­вед­ли­вос­тi.

- Вiд ко­го?

- Знаємо! Жда­ли!

Здригнувся ту­ман не­на­че i ко­лих­ну­лось спо­дом, ось-ось хлюп­не в бе­ре­ги.

- Нема терп­цю! Ур­вав­ся…

Панас iз­лiз уже на зем­лю й ви­ну­ва­то обер­тав­ся до су­сi­дiв.

- Хiба я що? Я зго­ден… я на все зго­ден… Як лю­ди…

- Знайшовсь муд­рий, по­тер­пi­мо, ка­же.

- Цитьте, - не­хай го­во­рить, хто по­чав.

- Говори, Гу­ща.

Долом шу­мi­ло, на­че бур­чак у по­вiнь ко­тив по рiч­цi ка­мiн­ня i рив бе­ре­ги.

А з ту­ма­ну, як з хма­ри, плив го­лос i па­дав мiж лю­ди,

- Вся зем­ля на­ша, од­вi­ку, бо кож­на груд­ка, ко­жен уп­руг по­ли­тi по­том, пог­ноєнi кров'ю тру­дя­щих. Од­бе­рiм зем­лю, i то­дi ко­жен тру­дя­щий ма­ти­ме хлi­ба до­во­лi для се­бе i для дi­тей.

Ось сло­во: од­бе­рiм зем­лю!..

Воно впа­ло се­ред та­кої ти­шi, що чут­но бу­ло, як мос­ти­лась по гнiз­дах пти­ця, або спро­сон­ня би­ла кри­лом на вер­шеч­ках де­рев.

Одiбрать зем­лю!

Цi два сло­ва до­сi ле­жа­ли на спо­дi кож­но­го сер­ця, як за­хо­ва­ний скарб, а те­пер, вий­ня­тi звiд­ти, ста­ли не­мов жи­вим чимсь i го­во­ри­ли: хо­дiм за на­ми, ми по­ве­дем.

Не руй­ну­ва­ти й не па­ли­ти, а одiб­ра­ти. Во­гонь що вiзьме, то вже не од­дасть. Хо­дiм i од­нi­мем своє, неп­рав­дою взя­те од нас i батькiв на­ших. Од­бе­рi­мо хлiб свiй кри­ва­вий, для роз­ко­шiв одiр­ва­ний од го­лод­но­го ро­та.

Груди так пов­но зiтх­ну­ли, аж лiс обiз­вав­ся.

Велике тi­ло роз­рос­та­ло­ся на­че, прос­ту­ва­ло зас­то­янi но­ги, за­терп­лi ру­ки. По­чу­ло си­лу. I бла­го­вiс­ти­ло у ньому, як дзвiн на ве­лик­день: "Бу­де зем­ля... Од­нi­ме­мо зем­лю..."

Ту са­му зем­лю, що, як мрiя да­ле­ка, тiльки ма­ни­ла, а не да­ва­лась у ру­ки, що гра­ла пе­ред очи­ма, як ма­ре­во в спе­ку…

Тепер во­на близько, прос­тяг­ни ру­ку й бе­ри.

I не хо­тi­лось роз­хо­ди­тись iз лi­су, роз­ри­ва­ти на част­ки мо­гутнє тi­ло…

***

Неспокiйно бу­ло в се­лi. З тої но­чi, як схо­ди­лись в лi­сi i по­к­ла­ли заб­ра­ти па­но­ву зем­лю, ми­нув цi­лий тиж­день, але лю­ди ва­га­лись. Всi нап­ру­же­но жда­ли, а чо­го са­ме - нiх­то доб­ре не знав. Од­нi од­но го­во­ри­ли, а дру­гi дру­ге - i з тих роз­мов сплi­та­лась сiт­ка, в якiй нi кiн­ця, нi по­чат­ку. Бас­ту­ва­ла