Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

- Приїхав я до те­бе, Гри­зельдо, за сва­та. Сва­тає те­бе князь Єремія. Чи підеш ти за йо­го заміж, чи, мо­же, маєш на думці ко­го іншо­го? Яко­го іншо­го кня­зя? Га? - спи­тав у неї ко­роль.

- Не маю на думці ніко­го іншо­го, окрім кня­зя Виш­не­вецько­го. Я піду за йо­го, - ска­за­ла Гри­зельда сміли­во й спокійно.

Замойський за­раз звелів по­да­ти куб­ки вен­герсько­го ви­на. По­на­ли­ва­ли срібні пу­гарі. Ко­роль ви­пив по­пе­ред усього за мо­ло­ду кня­ги­ню та за мо­ло­до­го же­ни­ха. Потім ви­пи­ли за здо­ров'я ви­со­ко­го сва­та. Ко­роль, блідий на ви­ду й не­на­че зас­па­ний та втом­ле­ний, роз­ба­ла­кавсь з ста­рим За­мой­ським.

Єремія сів по­руч з Гри­зельдою й по­чав го­во­ри­ти з нею.

- Гризельдо, моя ко­ха­на! Я ду­маю осе­ли­тись на­завсіди за Дніпром у Луб­нах. Там заг­ра­ничні май­ст­ри вже пев­но збу­ду­ва­ли пиш­ний па­лац, вар­тий ро­ду Виш­не­вецьких. Чи не по­боїшся ти, Гри­зельдо, їха­ти в той да­ле­кий край, да­ле­кий од Вар­ша­ви, од ко­ролівсько­го дво­ру, ще й до то­го ди­кий? Не ля­кає те­бе пус­ти­ня, нудьга в пу­щах? Не боїшся?

- Ні, не бо­юсь, нітрішеч­ки, бо я з то­бою вкупі й не заз­наю навіть нудьги, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Край той по­рожній, ди­кий, ма­ло за­люд­не­ний. По сте­пах завсіди ни­ка­ють та ниш­по­рять та­та­ри. Кож­но­го ча­су тре­ба там сподіва­тись на­па­ду ди­кої та­тар­ви. Ко­за­ки те­пе­реч­ки нам не страшні, бо вже по­биті на­ми. Їх те­пе­реч­ки взя­ли в ру­ки і при­бор­ка­ли так, що вже їм не літа­ти у вирій, і не спро­мо­жуться вже во­ни бун­ту­ва­тись про­ти і Польщі. Во­ни по­биті й вбиті тро­хи не на смерть. Але та­та­ри - це на­род вольний і ди­кий. Кож­но­го ча­су во­ни ладні на­пас­ти на мої се­ла, на мій па­лац.

- Я не зля­ка­юсь нічо­го, ко­ли ти бу­деш зо мною. А в не­без­печні ча­си я сміли­во ста­ну по­руч з то­бою до обо­ро­ни. Я зро­ду не стра­хо­по­лох: ме­не, кня­же Єреміє, і не ля­кай, не зля­каєш ні нудьгою, ні та­та­ра­ми, ні ко­за­ка­ми, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Коли так, то я не по­ми­лив­ся в тобі. Ти бу­деш мені вірною й варт­ною дру­жи­ною, - ска­зав Єремія й поцілу­вав Гри­зельду в ру­ку.

- Коли ж, ко­ха­ний па­не канц­ле­ру, ду­маєш справ­ля­ти за­ру­чи­ни? Тре­ба мені, як сва­тові, це зна­ти, бо й ко­ро­ле­ва ціка­ва про це зна­ти і спи­тає в ме­не, оце та­ки за­раз, - ска­зав ко­роль.

- Хоч завт­ра! - аж крик­нув і схо­пив­ся з місця ста­рий За­мой­ський. - Та­ки завт­ра! Чи так, ко­ха­ний кня­зю Виш­не­вецький? Чи мо­же в те­бе інша дум­ка? Не­хай бу­де на­ше праз­ни­ку­ван­ня про­тя­гом двірських праз­ників на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля і от­ця.

- Моя дум­ка та­ка ж са­ма! Завт­ра! Навіщо нам одк­ла­да­ти спра­ву на­далі? - ска­зав Єремія.

- Прошу ж на за­ру­чи­ни до сво­го до­му най­яснішо­го ко­ро­ля й ввесь двір, ко­ли я маю та­ку лас­ку в най­яснішо­го на­шо­го доб­родія й от­ця. Сам я поїду про­си­ти най­яснішу ко­ро­ле­ву і чу­жо­земських пос­ланців, - ска­зав на ра­до­щах ста­рий За­мой­ський.

- От і доб­ре! От і доб­ре! Усе йде га­разд і з поспіхом. От і доб­ре! - ска­зав ко­роль на про­щанні.

Тільки що ко­роль виїхав за во­ро­та, тільки що за йо­го ка­ре­тою вис­ко­чив на коні князь Єремія, до дво­ру За­мой­сько­го летів на коні князь Зас­лавський і тро­хи не натк­нув­ся на Єреміїно­го ко­ня.

- Опізнився, кня­зю Зас­лавський! По­вер­тай ко­ня на­зад до­до­му! - крик­нув гор­до­ви­то до Зас­лавсько­го Єремія із злим осміхом на ус­тах.

Заславський спи­нив ко­ня, ви­хо­пив шаб­лю й пос­ва­рив­ся нею навз­догінці за Виш­не­вецьким. Виш­не­вецький ог­ля­нув­ся й собі ви­хо­пив шаб­лю з піхви і пос­ва­рив­ся на Зас­лавсько­го. Князь Зас­лавський, вглядівши ко­ро­ля в ка­реті, до­га­давсь про все. З-за бар­ка­на са­ду виг­ля­ну­ла на ули­цю ба­ба Ган­на з зап­ла­ка­ни­ми очи­ма й з яко­гось од­чаю тільки мах­ну­ла ру­кою.

- Повертай, кня­зю, ко­ня на­зад, бо вже ж тобі не топ­та­ти стеж­ки до пан­ни Гри­зельди: оце тільки що князь Єремія пос­ва­тав її, а завт­ра бу­дуть за­ру­чи­ни. Сам ко­роль та ко­ро­ле­ва при­бу­дуть на за­ру­чи­ни. Про­па­ли ла­ни й сіно­жаті! про­па­ла й шов­ко­ва намітка, - го­во­ри­ла ба­ба Ган­на пла­чу­чи.

Другого дня За­мой­ський справ­ляв пишні за­ру­чи­ни своєї доч­ки. Гри­зельда приїха­ла з батьком та з под­ру­га­ми на служ­бу бо­жу в со­бор свя­то­го Яна. Приїхав і князь Єремія ра­зом з ко­ро­лем та ко­ро­ле­вою. За­мой­ський зап­ро­сив до се­бе на за­ру­чи­ни ко­ро­ля й ко­ро­ле­ву, й чу­жо­земських пос­ланців, і усіх знач­них панів ко­рон­них та ли­товських, що поз'їзди­лись до Вар­ша­ви на весілля ко­ро­ля та ко­ро­націю ко­ро­ле­ви. Після за­ру­чин вда­ри­ли з гар­мат в честь кня­зя Єремії, не­на­че яко­го уділо­во­го кня­зя. Двірська шлях­та па­ли­ла без пе­рес­тан­ку з руш­ниць. Зас­та­ви­ли сто­ла­ми світли­цю й по­ло­ви­ну сад­ка. Ви­ко­ти­ли з льохів боч­ки горілки та вен­герсько­го. Цілих шість день тяг­ли­ся праз­ни­ки в домі ста­ро­го канц­ле­ра; шість день пи­ли та гу­ля­ли усі польські та ли­товські па­ни на за­ру­чи­нах пан­ни Гри­зельди. У дворі пе­ред па­ла­цом па­ни роз­по­ча­ли за­бав­ку турніра­ми та поєдин­ка­ми. Двірські шлях­тичі си­лачі поп­ро­си­ли гос­по­да­ря, щоб він доз­во­лив їм би­тись на поєдин­ках пе­ред очи­ма ви­со­ких маг­натів. За­мой­ський дав дозвіл. Усі ви­сокі гості ви­си­па­ли на ґанок, пос­та­ва­ли на схо­дах. Панії та па­нян­ки ди­ви­лись в од­чи­нені вікна. Двірські шлях­тичі би­лись на шаб­лях та на спи­сах. Потім вис­ту­пи­ли здо­ро­вецькі си­лачі й роз­по­ча­ли би­тись нав­ку­лач­ки та бо­ро­тись. Уся че­лядь За­мой­сько­го позбіга­лась ди­ви­тись на ті іграш­ки. Му­ро­вані стіни кру­гом дво­ру та шта­хе­ти бу­ли не­на­че об­ни­зані людськи­ми го­ло­ва­ми. Де­які че­ля­динці по­ви­ла­зи­ли на де­ре­ва. Жи­ди позбіга­лись і ди­ви­лись з-за дво­ру, стов­пив­шись у брамі, по­ви­ла­зи­ли на покрівлі хат, на бар­ка­ни, ди­ви­лись у вікна, виг­ля­да­ючи з своїх ха­луп, як миші з бо­рош­на, не­на­че по­ка­зу­ва­ли че­рез вікна свої довгі пей­си.

Битва двірських шлях­тичів підбадьори­ла й панів. Вис­ту­пи­ли й мо­лодші маг­на­ти з шаб­ля­ми і по­ча­ли ба­ви­тись на турніри. Сам князь Єремія не втерпів: ви­хо­пив шаб­лю з піхви і вис­ту­пив на се­ре­ди­ну дво­ра.

- Я вик­ли­каю кня­зя Зас­лавсько­го на іграш­ку в поєди­нок! - крик­нув він на все подвір'я.

Усі ог­ля­ну­лись кру­гом і жда­ли, що от-от вий­де князь Зас­лавський. Але йо­го не бу­ло на за­ру­чи­нах. Канц­лер За­мой­ський зап­ро­шу­вав йо­го в гості, але він не приїхав.

- Чом же не ви­хо­дить на турнір князь Зас­лавський? От те­пер поміряємось, хто з нас дуж­чий, хто з нас зручніший! - крик­нув Єремія, ози­ра­ючись навк­ру­ги, і засміявсь, за­ре­го­тавсь на все подвір'я.

Усі засміялись і ог­ля­да­лись на всі бо­ки. Усім хотілось по­ди­ви­тись на та­кий ціка­вий поєди­нок. Але князь Зас­лавський не з'явивсь.

- Коли князь Зас­лавський стра­хо­по­лох та по­лох­ли­вий зро­ду, то не­хай ви­хо­дить хто інший, - крик­нув Єремія…

Знайшлись значні шлях­тичі, охочі до бит­ви. Ба­га­то їх по­ду­жав Єремія, ору­ду­ючи нез­ви­чай­но зруч­но то шаб­лею, то спи­сом. Вже Єремія вто­мив­ся й знемігся і, підняв­ши вго­ру шаб­лю, гор­до­ви­то