Томас Мор - Мор - Утопія, Томас Мор

кількості. Тому тепер їм байдуже, чи продавати за готівку, чи одержувати гроші в призначений час; набагато більше грошей вони дають у позику: укладаючи боргову угоду, утопійці після дотримання встановленого законом порядку не вимагають поруки приватних осіб, а тільки - всього міста. Коли наближається день сплати боргу, місто-поручитель вимагає від приватних осіб сплатити його, вносить гроші у скарбницю і користується процентами, поки утопійці не зажадають повернення боргу. Однак вони майже ніколи не вимагають цього, бо вважають за несправедливе віднімати річ їм зовсім не потрібну в тих, кому ця річ потрібна. Зрештою, утопійці вимагають грошей тільки тоді, коли за певних обставин хочуть якусь частину дати в позику іншому сусідньому народу або коли треба вести війну. Саме заради цього вони зберігають усі свої скарби вдома, щоб служили їм порятунком у крайній або раптовій небезпеці і переважно для того, щоб наймати чужоземних солдатів за дуже велику плату, бо вважають за краще наражати на смертельну небезпеку чужоземців, ніж своїх громадян. Утопійці добре знають, що за великі гроші можна часто-густо купити самих ворогів, які тоді готові заради них навіть затіяти міжусобну війну. З цією метою вони зберігають величезні скарби, але не як щось дорогоцінне, а ставляться до них так, що мені соромно навіть розповідати, та й боюся, що словам моїм ніхто не повірить. Моє побоювання тим більше виправдане, що я сам усвідомлюю: якби не бачив на власні очі, то нелегко було б переконати мене, щоб я повірив іншому оповідачеві. Та й це зрозуміло: чим більше відрізняється чужий звичай від звичаїв слухачів, тим менше вони в нього вірять. Хоча людина тямуща, можливо, не дуже здивується, дізнавшись ще й про інші звичаї утопійців, сильно відмінні від наших. Золотом і сріблом утопійці послуговуються цілком інакше, ніж ми. Річ у тім, що вони самі не користуються грішми, а зберігають їх про всяк випадок: може, пригодяться, а може, й ні. До речі, з золотом і сріблом, з яких виготовляються гроші, вони поводяться так, що ніхто не цінує їх більше, ніж заслуговує їхня природа. Хто не бачить, наскільки золото й срібло поступається залізу? Адже без заліза, далебі, люди не можуть жити, так само, як без вогню й води, в той час як золото й срібло природа не наділила таким застосуванням, без якого нам важко було б обійтися. Лише людська глупота надала їм цінності через їхню рідкість. Ось так природа, немов найкраща мати, все, що потрібніше, таке як повітря, воду й саму землю, зробила доступним для людей, а зайве й некорисне відсунула якомога далі. Допустимо, що утопійці сховають золото й срібло в якійсь башті. Якби так зробили, тоді на правителя і сенат могло б упасти підозріння (на це здатна безглузда злоба юрби), що вони, спритно обдуривши народ, хочуть мати для себе з цього вигоду. Далі, якби з цих металів виготовлено було кубки та інші предмети, майстерно викарбувані, а згодом довелося б їх знову розплавити і видати платню солдатам, то, зрозуміла річ, можна собі уявити, з яким болем вони дозволили б забрати в них те, що вже почало їм подобатися.

Щоб цьому запобігти, утопійці придумали один спосіб, який відповідає іншим їхнім звичаям, але неприємно вражає нас (адже ми так високо цінуємо золото й так дбайливо його охороняємо). Лише ті, що знають цей дивний спосіб, можуть повірити моїм словам. Утопійці їдять і п'ють із глиняного та скляного посуду тонкої роботи, але дешевого, а із золота й срібла вони роблять нічні горщики та всілякий посуд на нечистоти 110 для вжитку не тільки в громадських палацах, а й в приватних будинках. Окрім того, з цих же металів виготовляють ланцюги та грубі кайдани, якими сковують рабів. Нарешті, у тих, хто зганьбив себе якимсь злочином, висять золоті кільця у вухах, їхні пальці в золоті, на шиї золотий ланцюг, і навіть на голові золотий обруч. Отже, утопійці все роблять для того, щоб золото й срібло в них зневажалось.

Інші народи втрату золота й срібла переживають з болем у серці, натомість якби певні обставини вимагали від утопійців відректися нараз від усіх скарбів, ніхто з них не подумав би, що втратив хоч один шеляг.

Крім того, вони збирають на морських берегах перли, а на деяких скелях - алмази та рубіни, однак не шукають їх умисно. Надибавши випадково, вони їх шліфують і, мов блискітками, прикрашають малят, які в ранньому віці чваняться й пишаються цими прикрасами, але тільки-но трохи підростуть і помітять, що такими цяцьками тішаться лише малі діти, вони без жодного нагадування з боку батьків самохіть, червоніючи від сорому, знімають їх; так само роблять наші діти, коли, підростаючи, викидають геть горіхи, амулети і ляльки. Ці звичаї, так відмінні від усього того, що зустрічається в інших народів, породжують і інший світогляд. Я це усвідомив з повною ясністю у зв'язку з прибуттям в Амаурот анемолійських послів. 111

Вони завітали в Амаурот, коли я там був, і тому, що мали обговорюватись важливі справи, то перед їхнім прибуттям приїхали по три представники з кожного міста Утопії. Всі посли сусідніх народів, які раніше приїздили сюди, звичайно з'являлися в якнайскромнішому одязі, бо добре знали звичаї утопійців. Річ у тім, що утопійці зовсім не цінили дорогого одягу, нехтували шовком, а мати золото вважали навіть ганьбою. Однак анемолійці жили далеко і мало спілкувалися з утопійцями. Дізнавшись, що всі утопійці носять грубий одяг однакового крою, вони подумали, що придбати гарне вбрання в них немає змоги. Анемолійці, не стільки розумні, скільки зарозумілі, вирішили виступити у всьому блиску, немов якісь боги, і засліпити очі бідних утопійців пишнотою свого вбрання. Отож три посли з'явилися в супроводі почту зі ста чоловік, усі в різнобарвному одязі, більшість у шовках. Самі посли (на батьківщині вони були знатними людьми) мали на собі золотом вишиті плащі, на шиях - великі намиста, у вухах - золоті сережки, до того ж на руках у них сяяли золоті персні, а капелюхи були обвішані стьожками, які виблискували перлами й дорогими камінцями,- одне слово, вони були прикрашені всім тим, що в утопійців служило або для покарання рабів, або було ознакою ганьби для знеславлених, або для забави дітей. Тому-то варто було подивитись, як анемолійці гнули кирпи, коли порівнювали своє пишне вбрання із скромним одягом утопійців (бо на площу висипав народ). А, з другого