Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

сина, в далеку, незнану й небезпечну путь виряджаючи... А за нею - як сестра брата, мабуть, за приказом матері, пригорнула й тепло поцілувала в уста й маленька Матильда...

У мене ще народилася була божевільна думка - просити старого Адама Барановського - попробувати зговоритися з кимось із начальства двох чужоземних кораблів, що ще відвантажували якісь товари в фрідріхсгамському порті й спішно готувалися відпливати, - попробувати зговоритися, чи не взяли б вони пореодягненого солдата - хлопця з України, солдата молодого, до себе за чорнороба, щоб завезти його далеко-далеко від цієї частини земної кулі, що вже здригалася від наближення жахливих вульканічних ударів.

Але розгублений вигляд пана Адама й пекучі сльозинки, що скотилися старій дружині його на зморщене, виснажене обличчя (зовсім, як у моєї сердешної матері!), але зажурений погляд дівчинки Матильди, що так співчутливо випроводжала мене поглядом дитячим, не дали моєму язикові поворухнутися і, вийшовши з подвір'я привітної родини, я, мов на смерть засуджений, поплентався до казарми, де вже гукала галаслива сурма, виграючи "збор".

На полковому майдані довго правили молебня, офіцерські жінки театрально прощалися з чоловіками, а чоловіки - занадто театрально бадьорилися, в той час, коли наші спини мліли від надмірного навантаження повною похідною викладкою і, нарешті, наш полковий бойовий марш:

"Пона-а-прасну, мальчік, ходішь, По-о-на-а-прасну ножкі бйошь..."

І полк рушив у похід.

З наївности своєї ми ще думали, що нас одразу отак от посадять у вагони й повезуть просто німцеві в зуби, перед його задротовані окопи...

До окопів ще було далеко, і треба було добре вишколити в зразкових походах та переходах оцю тритисячну масу людей перше, ніж кинути їх на поталу крупівським винищувачам.

На чолі нашої роти став капітан Борисенко. Дотеперішнього командира, штабс-капітана Таскіна, з наказу полкового командира, що дуже не долюблював його за вільнодумство (мабуть же знав полковник Кареєв, що Таскін дозволяв собі на "ви" з солдатами говорити) знизили до ролі півротного.

Капітан Борисенко був типовий запорожець - товстий, здоровий - на велетенській білій кобилі, козарлюга з довгими вусами, що пишно звисали вниз покозацькому; над усе в світі любив він солдатські пісні, а з-поміж них - пісню про Дуню та про її сарафан...

Коли двісті п'ятдесят чоловіка його роти, вишикувані по чотири, і ввесь приналежний до роти обоз розтягалися довгою гадюкою на кам'янистому фінляндському шляху, капітан Борисенко, їдучи аж геть позад роти, несподівано набирав у легені свої, подібні до ковальських міхів доброї кузні, повно повітря, і раптом голос його, через голови півкілометрової живої стрічки, долітав до найпередніших. Він тільки вибухав двома складами:

"Ва ку...!"

І вся рота потомлених, спітнілих, очманілих людей, як один, підхоплювала той несамовитий вигук, і споконвічні сосни, обабіч дороги, здригалися від голосного задерикуватого:

"Ва к-у-зніцє, Ва кузніцє кузнєци, кузнєци!..."

Галасливо, бадьоро лунала пісня з двохсотп'ятдесятьох горлянок, без допомоги вже капітанового міху, аж поки не доходило до сороміцького, де говорилося, як "таракан проїв Дуні сарафан":

"Над са - Над са-а-мою..."

Тут капітан Борисенко, солодко заплющивши очі й гордо піднісши вгору голову, викидав на п'ять кілометрів новколо себе:

"Над самою, над.... , над.....!"

Солдати радісно підхоплювали цю начальствену вольність, їм зникала десь утома, кроки ставали впевненіші, обличчя ясніли поганими посмішками, від чого робилося млосно...

А ще дуже любив капітан Борисенко побавитися з Гопфенкштанктом.

Якось так завжди виходило, що ця, зле покарана долею, людиноподібна постать у поході відставала, швидше за всіх нас утомлюючись під тягарем дохідної викладки. Брудний піт, перемішуючися з пилюгою, яку Гопфенкштанкт безнастанно витирав рукавами брудної гімнастерки, перетворював його обличчя на машкару негра з червоними, запаленими, навіть загноєними очима. Вся одежа йому розхрістувалась, якось незвичайно мокріла; неймовірно важкі, незграбні чоботи виверталися носками праворуч і ліворуч, він ледве-ледве плентався, очевидно, ніяк не розуміючи - для чого, в ім'я чого всі ці муки.

Капітан Борисенко командував роті прискорити крок, рота далеко позад себе залишала Гопфенкштанкта, він губився, нарешті, десь за перевалом, і зовсім зникав, утрачаючи з-перед очей роту. Тоді капітан нашвидку наказував роті зупинитися, бути "вольно" (відпочивати), а горнистові - сурмити збор.

Минало і п'ять, і десять хвилин часу, поки з-поза горба не висувалась виснажена, карикатурна постать невдахи солдата, капітан Борисенко, зловтішно накручуючи свого запорізького вуса й підморгуючи поверх голів роти, соковитою лайкою, вигуками й залякуванням військово-польовим судом за дезертирство напосідався на нещасну людину, а коли відсталий доходив до роти, наказував йому бігти далеко-далеко вперед, поперед ротою, на велику втіху тим, хто втратив уже під муштрою всяке людське почуття, в кого царська казарма й ці безнастанні переходи видушили рештки свідомости навколишнього.

Гопфенкштанкт біг - не біг, а плутав безсило ногами, крутився, спотикався, поки, нарешті, падав і лежав непритомний.

Рота рушала вперед, доходила до переможеного, хтось лив із баклажки в обличчя жертві воду. Жертву підводили й люто наказували маршувати далі.