Степан Іванович Наливайко - Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко

шести фортець на Дністрі, тобто й слова печенізької мови. З чого й недвозначний висновок: печеніги жили на Дністрі й мали тут свої фортеці. Це підтверджує і сучасна українська топоніміка.

У басейні Дністра є потік Печенія (біля Теребовлі на Тернопільщині), селище Печеніжин — у Коломийському районі на Івано-Франківщині, в передгір’ї Карпат, при злитті річок Лючка й Печеніга (басейн Дунаю). Село Печенюги є в Новгород-Сіверському районі на Чернігівщині. Селище Печеніги є на Сіверському Дінці в Чугуївському районі на Харківщині. Вважається, що його заснували в XVII ст. переселенці з Опішні (нині Полтавська обл.) на місці давнього кочовища печенігів, які жили в причорноморських степах у IX–XII ст. Тобто назва селища пов’язана з печенігами, як і Печенізьке водосховище на Сіверському Дінці й Печеніжина гора біля Чугуєва, який стоїть на р. Чугівка — обидві назви пов’язують з половецьким ханом Чугою (ТСУ, 273, 390). Факт сусідування печенігів і половців дозволяє припустити спорідненість обох племен. Слід зазначити, що Чугуївський район <57> на Харківщині й Коломийський на Івано-Франківщині одного часу навіть називалися Печенізькими. Літопис відзначає, що вперше печеніги прийшли на Руську землю 915 року.

Етнонім печеніги відомий також Білорусі (Печенежин), Росії (Жигулівські гори іноді називають Печенізькими), Румунії та Молдові (Печеняга, Беченіг), Південній Словаччині (Besenyod, Pecenice, Beshenov), Закавказзю (Біченек, Беченаг; перевал Зангезурського хребта — Беченазький), Туреччині (Печенек, Беченек, Печенек-Озю — «Печенізька долина»), Ірану. Середньовічні вірменські джерела дають етнонім як пацанк, пацинак, пандзканк, грузинські — пачаніг, причому в грузинів є імена Бічінга й прізвище Бічінґаурі. Осетинський епос знає ім’я Бедзенаг (ОЗ, 34–38).

Таким чином, пов’язані з печенігами назви тягнуться від Румунії та Словаччини на заході й до Індії на сході. Що засвідчує поширеність печенігів у просторі й часі, помітну роль у світовій історії. З’ясувати, хто такі печеніги тим важливіше, що з ними тісно переплелася історія України. Дослідники відносять печенігів до тюркомовних племен, проте факти таке твердження заперечують.

Неважко помітити, що в п’яти з шістьох назв фортець, поданих візантійським автором, повторюється слово ката. Воно, очевидно, й означає «фортеця». Але в яких мовах ката має таке значення? Тюркські мови, принаймні, його не знають. І чи є ще десь назви з цим елементом?

Так, є. Але далеко від України, на північному заході Індії, в Раджастхані, «Країні царів». Тут є місто Кота, назва якого означає «Фортеця». Це те саме ката, що й у назвах печенізьких фортець на Дністрі. Нині Кота — одне із значних міст штату Раджастхан, на правому березі ріки Чамбал, у ньому й досі височать величні фортечні мури й князівські палаци. А колись це була столиця князівства Кота, що його могольський імператор Джаханґір (1569–1627), син знаменитого Акбара, виокремив 1624 року з князівства Бунді для відданого йому раджпутського князя. Це князівство дало світу зразки мініатюрного живопису, якому властиві вишуканість і довершеність, любов до мисливських сцен та гірських краєвидів.

У санскриті kota — «укріплення», «форт», «фортеця», kuta — «дім», «фортеця», «форт», «гора», kutiya — «хижка», «хатка», kuti — «хижка пустельника» (СРС, 174). Кotpal — «комендант фортеці», сучасне kotval — «начальник поліції», «поліційний інспектор», «староста». Kotar — ліс довкола форте<58>ці. «Махабгарата» пише, що коли Крішна викрав у дружини Рукміні, доньку царя Бгішмаки (ім’я споріднене з українським прізвищем Бушмака), то її брат, затятий ворог Крішни, поклявся або повернути сестру, або ніколи не повернутися додому. Відбити сестру йому не вдалося, тож він збудував собі нову столицю і назвав Бгоджаката — «Фортеця (племені) бгоджів».

В Індії є чоловіче ім’я Котта — «Фортеця», «Опора», «Твердиня» й жіноче Коттешварі — «Владичиця фортеці», що ним первісно означалася Дурґа, дружина бога Шіви. Санскр. durga, досл. «неприступна», «неподоланна», також означає «фортеця». Ім’я Дурґадеві — «Дурґа-богиня», у грецькій передачі Tirgatao, засвідчене на терені України ще в IV ст. до н.е. Тут його мала меотянка, дружина сіндського царя Гекатея (див. у цій книзі окрему статтю про неї). А сінди й меоти — індоарійські племена, вони входили до Боспорського царства, що існувало на півдні України ціле тисячоліття, починаючи з V ст. до н. е.

В Індії та Пакистані (утворився 1947 року) чимало назв із кот. У Пакистані це Сіалкот, давня Сакала — столиця греко-індійського царства, а зараз — окружний центр в області Лахор, провінція Пенджаб (у Криму античні автори знають місто Лагура); Даркот — перевал на гірському хребті Хіндурадж (на півночі країни); Кот-Діджі — поселення, що дало назву археологічній культурі, сучасної трипільській. В Індії, надто в Пенджабі й Раджастхані, це Патханкот, Шоркот, Аккалькот, Наґаркот тощо. Причому Наґаркот, досл. «Місто-фортеця», міститься в окрузі Канґра. А Костянтин Багрянородний, як зазначалося, дає другу назву печенігів — канґар.

Канґра — колись князівство в однойменній долині, а тепер округа й окружне місто в гірському штаті Хімачал Прадеш (Західні Гімалаї), який перетинають річки Сатледж, Біас, Раві й Чандра. З них Сатледж, давня назва Шатадру — значеннєво тотожна українській назві Стоход, а Чандра має двійника на Київщині — річку й село Шандра. Долина Канґра — відома в Індії курортна місцевість, надто в літній період. Раніше вона входила до Пенджабу, але 1966 року до штату Хімачал Прадеш відійшли гірські округи цього штату, серед них Канґра, Кулу (пов’язана з Реріхами), Шімла та інші. 1615 року могольський імператор Джаханґір (1569–1627) обложив Канґру, столицю князівства, найнеприступнішу з гірських фортець, яку доти не зміг узяти жоден ворог. П’ять років тримав він її в облозі, перш ніж приєднав до своїх володінь. І то лише тоді, коли над за<59>хисниками нависла загроза голодної смерті. Джаханґір подав це як перемогу ісламу над індуїзмом, звелівши заколоти у фортеці бика й на тому місці спорудити мечеть. Якийсь час князівство Канґра входило до Могольської імперії, а потім перейшло до давнього раджпутського роду. Не встояла неприступна фортеця тільки перед стихією — 1910 року її зруйнував страхітливий землетрус.

Канґра теж дала світові свій стиль мініатюрного живопису. З розпадом Могольської держави художники знаходили притулок у численних раджпутських гірських князівствах, де виникла Пахарська, тобто Гірська (хінді pahar — «гора») школа живопису, під впливом рівнинної раджпутської школи. Канґрський живопис зображає божественних і земних персонажів серед гір і розкішних краєвидів, його вирізняє яскравість і чистота барв. Найулюбленіша для цієї школи — тема