Кхогендронатх Митро - Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро

— мати героїв-пандавів у староіндійському епосі «Махабхарата». ">[36]

— Ти вмієш читати й писати?

— Ні.

А як же ти запам'ятовував слова ролі?

На слух.

— А чого ти пішов з трупи? Хіба погано бути артистом?

— Дуже вже тяжко було жити — здебільшого надголодь, платні постійної я не мав. А зате в скількох селах ми побували! Заходили і в будинки. багатих заміндарів. За мої пісні пани дали мені сім медалей. Мій дядько — він теж був у трупі — грав на скрипці. Та одного разу він і ще четверо артистів з нашої трупи занедужали на холеру. Дядько помер. Крім дядька, нікого з родичів у мене не лишилося; тому після його смерті я повернувся додому і більше нікуди не їздив.

— У тебе зосталися ті медалі?

— Хіба ж їм місце в хаті злидаря! Усі попродав і проїв… Іди спати…

Бхомбол слухняно відійшов і знову ліг у постіль. Харан вклався перед відчиненими дверима, потім тихенько причинив їх, і невдовзі Бхомбол почув його хропіння.

Бхомболові не спалося. Він думав про себе, про те, що з ним тепер буде.

Звідкись поналітали москіти. Довелось відганяти їх гілкою. Кінець кінцем Бхомбол нап'яв захисну сітку над ліжком і заліз під неї. Пригадуючи події сьогоднішнього вечора, хлопець подумав, що ніколи ще його дядько не був таким добрим і уважним. Бхомбол завинив і втік із дому, боячись кари, а замість неї він зустрів увагу й ласку… Що б це мало означати? Бхомбол мріяв влаштуватися на роботу, щоб вивчитись і стати врешті інженером. Але ж хіба вже все втрачено? Він не повернеться додому. У нього немає ні матері, ні батька, ні сестер, ні братів…

Бхомбол виразно пригадав усе, що сталося з ним, починаючи з тієї хвилини, як він утік з дому. Згадав бабусю з Шалукдангі, згадав, як пірнав з баньяна. Потім згадав, як чоловік Падми, подруги його двоюрідної сестри, намагався спіймати його. Правда, ще в дорозі управитель торговельної контори, дядьків приятель, пробував затримати його за допомогою своїх людей. Та Бхомбол не затаїв на нього образи…

Звідси він теж утече, ніхто не зможе втримати його…

Раптом надворі почулося обережне покашлювання дядька. Чалапаючи сандалями, він погукав:

— Ей, Харане! Харане! Ти що, помер?

— Що накажете, пане? — пробурмотів Харан, прокидаючись.

Коли пан управитель зайшов до кімнати, Бхомбол лежав із заплющеними очима. Він не розплющував їх, аж доки не заснув.

Прокинувся Бхомбол пізно вночі, йому хотілося пити. Він напився, майже не розплющуючи очей, щоб не розбуркатися. Відколи Бхомбол утік із дому, він уперше спав у ліжку і так безтурботно.

2. ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Коли Бхомбол проснувся, промені, наче довгі золотисті пелюстки, пробивалися у вікно крізь щілини в маті. Трикутними або круглими плямами вони лягали на долівку. В кожному сонячному промені кружляли тисячі порошинок; здавалося, ніби це літають живі істоти.

Пан управитель був уже на ногах. Очевидно, він прокинувся набагато раніше за Бхомбола.

З майдану, де вчора було свято, долинув стук барабана. Бхомбол здогадався, що це пустують сільські хлопчаки.

Він хотів устати. Відкинувши сітку, хлопець побачив у ній кілька москітів. Напившись крові, вони пороздувалися і були схожі на червоні квітки. Коли Бхомбол труснув сітку, москіти спробували знятися, та були надто тяжкі, щоб літати. Бхомболу не хотілося бруднити рук, і він не став їх убивати. Він виліз з-під сітки і вийшов надвір.

Біля колодязя хтось сидів навпочіпки й прав. Над кухнею струмів димок, линув кудись за огорожу і зникав у густому листі дерева, що росло поряд. Біля самої кухні розкинуло велетенське віття старе дерево шіуль. Квітів на ньому не було: вони всі вже осипались, усіявши землю білими пелюстками. Замість квітів лишилася біла, як піна, зав'язь.

Коли Бхомбол підійшов до колодязя, служник, що сидів навпочіпки, швидко вилив воду з відра, набрав свіжої і, привітно посміхаючись, подав йому. Здавалося, він був дуже задоволений, що зробив Бхомболу послугу.

Не встиг Бхомбол, умившись, повернутися до хати, як почулося покашлювання дядька.

— Добродію Тхакур, чи готовий чай? — крикнув він, показуючись у дверях.

«Добродій Тхакур» з'явився з чайником. Це був хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти, родом з Орісси. З шиї в нього звисав до пояса товстий шнурок брахмана. За щокою він тримав листок бетелю; його довге волосся вилискувало від олії, одяг на нього був завеликий і не можна сказати, щоб дуже чистий. Бхомбол посміхнувся в душі: звичайно люди вмиваються щоранку, та коли б цей «добродій» сьогодні вмивався, то навряд чи в нього зберігся б кастовий знак[37] на лобі і брови були б так натерті сандалом, як зараз.

— Бхомболе, — знову пролунав голос дядька, — ти почистив зуби?

— Зуби я чистив ще раніше, — збрехав Бхомбол, — а зараз тільки вмився.

Дядько замовк і, здавалося, заспокоївся, але ненадовго.

— Тоді давай пити чай, нам треба їхати. У мене багато справ… Ти чуєш, що я кажу, Харане?

— Чую… — І, тримаючи в руках щось загорнуте в листя, Харан пішов до хати.

Пан управитель піднявся на кухонну веранду.

Харан повернувся з двома ослонами. Бхомбол сів поруч з дядьком. Служник поклав пакунок, який він приніс, на тацю і поставив її перед паном управителем. На банановому листі Бхомбол побачив солону городину і дві в'язки бананів. «Добродій Тхакур», подавши в емальованих кухлях чай, залишився стояти біля порога.