Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

пором, шукаючи телефон лінії бронювання, коли у двері м’яко постукали. Це була місіс Г.

– Чому б тобі сьогодні ввечері не піти зі мною до нашої Енні? Твоя бабуся каже, що вона не проти, та й тобі було б непогано мати поряд когось молодшого.

Сказане означало: «Мабуть, вам із твоїми бабусею й дідусем слід дати одне одному перепочинок». Але Сабіна не зважала. Усе одно краще, ніж стирчати з ними черговий вечір.

Енні була єдиною донькою місіс Г. Вона мешкала у великому фермерському будинку в глибині села, у якому тримала готель разом із чоловіком Патріком, набагато старшим за неї, письменником. («Я жодної з його книжок не прочитала: мені таке не до смаку, – зізналася місіс Г., – але кажуть, вони дуже гарні. Ну, знаєш, для інтелектуалів».) Ґаздівські навички Енні обнадіювали менше – якщо вірити Томові, готель славився тим, що жоден пожилець не залишався в ньому на другу ніч. Очевидно, вона багато про що забувала. Наприклад, про сніданок. Чи навіть про те, що в неї взагалі були пожильці. І дехто був проти її звички розгулювати будинком удосвіта. Але ні Том, ні місіс Г. докладно про це не розповідали.

– Вона не набагато старша за тебе. Їй двадцять сім. Нагадай, скільки тобі? А. Ну гаразд, вона таки трохи старша за тебе. Але ти її вподобаєш. Вона всім подобається. Тільки не зважай, якщо вона трохи… ну… трохи неуважна.

Повільно простуючи темною мокрою вулицею поряд із місіс Г., ховаючись разом з нею під доволі зношеною парасолькою, Сабіна була заінтригована, уявляючи собі жінку на подобу Мод Ґонн[3] – уся така рудоволоса, у легких спідницях, тонкою аристократичною рукою відмахується від домашніх клопотів. Ексцентричні звички Енні незрівнянно далекі від звичаїв Кілкерріону. Жінка, яка забуває приготувати сніданок, навряд захоче влаштовувати формальну вечерю, чи не так? А якщо її чоловік – письменник, то навряд чи стане обговорювати самих лише коней. Можливо, сьогодні ввечері їй вдасться розслабитися і зблиснути дотепністю в теплій компанії. Може, подивиться телевізор по-людськи. А раптом в Енні навіть є супутникове телебачення? Схоже, чимало ірландських будинків його мають. І до того ж місіс Г. сказала їй, що пізніше зазирне Том. Він часто заходив, вочевидь, просто щоб дізнатися, як «ведеться» Енні.

Але Енні, яка відчинила двері, була не зовсім тією гламурною ексцентричною пані, яку уявила Сабіна. То була низенька жіночка в завеликому светрі, з прямим русявим волоссям до плечей, повними губами й великими сумними очима. Вони привітно примружилися, коли жінка простягла руку – не для того, щоб потиснути руку Сабіні, а щоб м’яко втягнути її до будинку. «І вона теж, – трохи із сумом зауважила Сабіна, – носить джинси з масмаркету».

– Сабіно! Як справи? Дякую, що зайшла. Привіт, мамо. Принесла бекон?

– Так. Покладу до холодильника.

Передпокою не було – вони ввійшли просто до вітальні, одну стіну якої майже цілком заповнював старий кам’яний камін, де шалено палахкотіли дрова. Дві довгі, трохи обшарпані блакитні канапи стояли під прямим кутом до нього, а між ними – кавовий столик, завантажений величезними нетривкими стосами часописів і книжок. Зараз, коли вона придивилася краще, книжки були скрізь. Вони нерівномірними грудами лежали вздовж усіх стін на просілих полицях, і під табуретами, і під столами.

– Це Патріка, – сказала Енні з кухонної зони на іншому кінці кімнати. – Він пише чудові книжки.

– Енні? Що ти приготувала на вечерю? – Місіс Г. відійшла від холодильника й озирнулася навколо, ніби очікуючи побачити, як якась пательня шкварчить на плиті.

Енні потерла чоло, насупившись.

– А, мамо, пробач. Зовсім вилетіло з голови. Можемо сунути щось до мікрохвильовки.

– Не можемо, – обурилася місіс Г. – Не дозволю, щоб Сабіна повернулася до великого будинку й розповіла, що ми так і не нагодували її як слід.

– Я такого не казатиму, – запевнила Сабіна, якій насправді було байдуже. – Усе одно я не настільки голодна.

– Така кощава дівчинка. Та взагалі подивіться обидві на себе. Я на собаці м’ясника більше м’яса бачила. Енні, сідай та побалакай із Сабіною, а я зроблю нам кілька відбивних. Поклала трохи в морозилку пару тижнів тому.

– Я… я взагалі-то м’яса не їм, – обережно зауважила Сабіна.

– Ні, ні. Звісно, не їси. Ну, добре. Ти можеш їсти овочі. А до них ми зробимо тобі бутерброд із сиром. Так годиться?

Енні змовницьки всміхнулася Сабіні й жестом запросила її сідати. Говорила вона небагато, але так, що це схиляло до відвертості, і вже скоро Сабіна звірялась їй у тих численних нещастях і несправедливостях, яких зазнавала в Кілкерріоні. Розповіла Енні про нескінченні правила й настанови й що абсолютно неможливо пам’ятати їх усі. Розповіла, як до безглуздя важко спілкуватися з бабусею та дідусем і які вони безнадійно старомодні. Розповіла, якою чужинкою почувається серед усіх тих одержимих вершників і як скучила за своїми друзями й телеком, і за своїм будинком, і за всіма своїми речами, як-от диски та комп’ютер. Енні лише слухала та з розумінням кивала, тож незабаром Сабіна запідозрила, що багато чого жінка вже чула від місіс Г. Від цього вона лише сильніше відчула себе жертвою. Певно, вона і є жертва, міркувала Сабіна, якщо про неї говорять у співчутливих тонах.

– А чому твоя мама не тут, Сабіно? Працює?

Сабіна на мить застигла, не знаючи, наскільки відвертою слід бути. Вони непогані люди, та вона їх ледве знає. До того ж донька все-таки не хотіла пащекувати про матір.

– Так, – збрехала дівчинка. – Хотіла приїхати, але була надто зайнята.

– Чим вона тепер займається? – спитала місіс Г. – Я так давно її не бачила.

– Вона пише. – Сабіна зробила паузу. – Не книжки й тому подібне, лише статті до газет. Про родини.

– Які-небудь старі родини? – Місіс Г. сунула тацю з їжею в духовку.

– Не зовсім. Про родинне життя взагалі. Проблеми та все інше.

– Звучить дуже до речі, – зауважила місіс Г.

– Ти, певно, сумуєш за нею, – мовила Енні.

– Тобто?

– За твоєю мамою. Ти, мабуть, скучила за нею. Адже вона так далеко, та й узагалі.

– Трохи. – Вона завагалася, а тоді сміливо додала: – Насправді ми не такі вже й близькі.

– Але ж вона твоя мама. Ви маєте бути близькі.

І раптом з непоясненної причини очі Енні наповнилися сльозами.

Сабіна із жахом дивилася на неї, намагаючись збагнути, що такого вона сказала, щоб викликати таку реакцію. Місіс Г., різко глянувши на доньку, гукнула:

– Сабіно, я знайшла трохи риби в морозилці. Що скажеш, якщо я приготую її в масляному соусі? Може, допоможеш мені розморозити її в мікрохвильовці? Енні, люба, чому б тобі не піти привести Патріка? Скажи йому, що ми їстимемо за двадцять хвилин.

Сабіна повільно встала