Джоджо Мойєс - Та сама я

що вона думає, – це те, що винна мені гроші. Вона горда, дуже горда. Вона не хоче жити з цим почуттям. Отже, – жінка знизала плечима, – вона не піде зі мною на обід і не відповість на мої дзвінки. Гроші забрали в мене подруг.

– Проблеми є проблеми, – мовила я, усвідомивши, що вона чекає на відповідь. – Не має значення, чиї вони.

Вона відступила вбік, щоб пропустити малюка на самокаті. Задумливо провівши його поглядом, вона зиркнула на мене.

– У тебе є цигарки?

Цього разу я була готова. Я дістала пачку з рюкзака та простягнула їй. Не знаю, чи варто було заохочувати її до куріння, але вона – моя начальниця. Вона вдихнула і випустила довгий шлейф диму.

– Проблеми є проблеми, – повільно повторила вона. – А в тебе є проблеми, Луїзо Кларк?

– Я сумую за своїм хлопцем. – Певною мірою я сказала це лише для того, щоб запевнити себе в цьому. – А крім того, ні, немає. Тут просто… чудово. Я тут щаслива.

Вона кивнула.

– Пам’ятаю це відчуття. Нью-Йорк! Завжди нові видовища. Завжди щось хвилююче. А тепер я просто… Я сумую… – Вона замовкла.

На секунду мені здалося, що жінка от-от заплаче. Але тоді вона опанувала себе.

– Ти помітила, як вона ненавидить мене?

– Хто?

– Іларія. Відьма. Вона завжди була тут економкою, а тому Леонард не звільнить її. Так що я приречена на неї.

– Можливо, колись вона звикне й навіть стане прихильною до тебе.

– Вона скоріш підсипле мені миш’яку. Я бачу, як вона на мене дивиться. Вона бажає мені смерті. Ти знаєш, як це – жити з людиною, котра бажає тобі смерті?

Я й сама побоювалася Іларії. Але я промовчала. Ми мовчки йшли далі.

– Колись я працювала на людину, котра, як мені здавалося, також мене ненавидить, – зізналася я. – Поступово я зрозуміла, що я тут ні до чого. Він просто ненавидів своє життя. А коли ми познайомилися трохи ближче, то одразу ж порозумілися.

– Він коли-небудь «випадково» спалював твою улюблену сорочку? Або підкладав засіб для миття тобі до спідньої білизни, щоб у тебе свербіла піхва?

– Гм… Ні.

– Або п’ятдесят разів подавав тобі їжу, яку ти ненавидиш, щоб виставити тебе примхливою гадюкою? Чи, може, пускав про тебе плітки, мовби ти якась проститутка?

Мій рот мимоволі відкрився, мов у золотої рибки. Я закрила його й похитала головою.

Вона відкинула волосся від обличчя.

– Я люблю його, Луїзо. Але таке життя просто нестерпне. Моє життя нестерпне… – Аґнес знову замовкла.

Ми стояли, дивлячись на людей, що проходили мимо: ролерблейдери, діти на триколісних велосипедах, закохані парочки та правоохоронці в формі. Температура повітря раптово впала, і я мимоволі здригнулася від холоду.

Вона зітхнула.

– Гаразд. Ходімо додому. Побачимо, яку ще з моїх улюблених речей ця відьма спалила сьогодні.

– Ні, – заперечила я. – Ходімо на локшину. Хоча б удвох.

Ми взяли таксі до Ґремерсі-парку й зупинилися біля коричневої будівлі на досить брудній вулиці. Здавалося, тут простіше простого підхопити якусь кишкову інфекцію. Але тільки-но ми вийшли з машини, Аґнес, здавалося, миттєво полегшало. Поки я розплачувалася за таксі, вона кинулася вгору сходами й пірнула до якоїсь харчевні з темним інтер’єром. Її зустріла молода японка і обвила Аґнес обома руками, немов вони були старими друзями. Тримаючи Аґнес під руку, жінка вимагала розповісти, де ж та була увесь цей час. Аґнес зняла берет і невиразно пробурмотіла, що була дуже зайнята останнім часом, вийшла заміж, переїхала, але не стала уточнювати, наскільки змінився рівень її життя. Я помітила, що на ній була її обручка, але не та, із величезним діамантом, котру можна використовувати замість гантелі, а скромніша.

Коли ми опинилися всередині, я побачила перед собою геть іншу людину. Аґнес умить стала смішною, живою, гучною, з різким, кудкудакаючим сміхом, вона стала жінкою, у котру закохався містер Ґопнік.

– Тож як ви познайомилися? – запитала я, сьорбаючи гарячий рамен.

– З Леонардом? Я була його масажисткою. – Жінка зробила паузу, ніби чекаючи, що я буду шокована, але коли цього не сталося, опустила голову й продовжила: – Я працювала у «Сент-Реджіс». Вони щотижня посилали до нього масажиста – зазвичай Андре. Він просто чудовий. Але одного дня Андре захворів, тож я поїхала замість нього. Думала, він типовий чоловік з Волл-стрит. Більшість із них, розумієш, повні лайна. Вони тебе навіть за людину не вважатимуть. Не привітаються, навіть не розмовлятимуть із тобою… Деякі з них просять… – вона перейшла на шепіт, – щасливого фіналу. Розумієш, про що я? Мовби ти проститутка. Тьху. Але Леонард, він був дуже люб’язним. Коли я прийшла, він потиснув мені руку, запитав, чи я не хочу англійського чаю. Йому дуже сподобався мій масаж. Це було одразу зрозуміло.

– Що зрозуміло?

– Що вона вже давно його не торкається. Його дружина. Це було очевидно. Вона була холодною, холодною жінкою. – Аґнес опустила очі. – А він дуже страждав. У нього боліли суглоби. Це було ще до Натана. Натан був моєю ідеєю. Щоб Леонард був сильним та здоровим. Але в будь-якому разі я просто хотіла зробити йому хороший масаж. Навіть затрималася більш ніж на годину. Я слухала його тіло. Він був неймовірно вдячний. І тоді він попросив мене приїхати й наступного тижня. Андре не дуже зрадів, але що ж я могла зробити? Тоді я почала їздити до нього двічі на тиждень. Іноді він запрошував мене на чай, і ми розмовляли. А потім… Було складно. Тому що я зрозуміла, що закохуюсь у нього. Це заборонено.

– Як лікар і пацієнт. Або вчитель і учень.

– Саме так. – Аґнес зробила паузу, щоб покласти галушку до рота. Я ще ніколи не бачила, щоб вона так багато їла. Вона пережувала. – Але я не могла припинити думати про цю людину. З таким сумом. І з такою ніжністю. Він був такий самотній! Урешті-решт я сказала Андре, щоб він поїхав замість мене. Я не могла продовжувати.

– І що сталося потім? – Я припинила жувати.

– Леонард приїхав до мене додому! До Квінсу! Він звідкись дізнався мою адресу й приїхав до мене на своїй великій машині. Ми з подругами сиділи на пожежній драбині й палили цигарки, і тоді він вийшов з автомобіля й сказав: «Я хочу з тобою поговорити».

– Як у «Красуні»!

– Так! Саме так! Коли я підійшла до нього, то побачила, що він був дуже сердитий. Він запитав: «Я тебе