Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

— Бачте, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

— Ну? — здивувався матрос. — Ви?

— Так, — відповів містер Марвел. — Я.

— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати…

— Ви будете вражені, — прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел. — Це — незвичайна річ.

— Правда?

— Бачте… — почав був Марвел конфіденціальним тоном.

І раптом вираз на його обличчі неначе дивом яким змінився. “Ой!” — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю. “Ой-ой!” — скрикнув він знову.

— Що з вами? — здивувався матрос

— Зуб болить, — пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. — Ну, мені, мабуть, треба йти, — сказав він, кумедно совгаючи на лаві й одсуваючись од свого співбесідника.

— Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину, — запротестував матрос.

Містер Марвел нібито радився сам з собою.

— Брехні, — мовив Голос.

— Це брехні, — повторив містер Марвел.

— Таж у газетах пишуть, — спробував заперечити матрос

— Брехні однаково, — сказав містер Марвел. — Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!

— А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..

— Хочу, — твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього з газетою в руці. Містер Марвел судомно крутив головою.

— Стривайте, — поволі мовив матрос, зводячись на ноги. — Ви хочете сказати…

— Так, хочу, — повторив містер Марвел.

— Тоді якого ж чорта дозволяли ви мені верзти вам усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак шилася в дурні перед вами, га?

Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.

— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбан, цей чортів син, не міг би хоч із чемності…

— Навіщо ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.

— Лаюсь! Я тобі покажу…

— Ходім! — звелів Голос і враз щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь чудною, кривульчастою ходою…

— Отож-бо, шмаляй відси… — сказав матрос.

— Це мені “шмаляй”? — спитав містер Марвел.

Він сунув якось бочка?, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.

— Ото бевзень, — сказав матрос. Розкарячивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід. — Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Це ж є в газеті!

Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, доки візок різника не примусив його оступитися. Тоді він повернув до Порт-Стоу.

— Скільки тих дурнів на світі, — пробурмотів він до себе. — Ти бач, жарти знайшов… Глузувати з мене… Це ж є в газеті!

Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну річ, яка сталася зовсім уже недалечко від нього: про “повну жменю грошей”, що сама собою посувалася понад стіною за рогом Сент-Майклс-Лейн. Це дивовижне видовище спостерігав того ж таки ранку інший матрос Він спробував був схопити гроші, але тут-таки покотився на землю, а коли підвівся, то летючі гроші вже зникли. Наш матрос, як казав він сам, схильний був повірити всьому, але це вже було занадто. Згодом, проте, він поглянув на цю справу трохи інакше.

Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погодь була сонячна, і двері всюди стояли отвором), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками підстрибували з своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємний літ — хоч цього ніхто не постеріг — вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт-Стоу.

Тільки через десять днів, коли бердокські події вже задавнилися, матрос спромігся зіставити ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.

Розділ ХV
УТІКАЧ

Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, в мезоніні будинку на горбі, що височить над Бердоком. Це була затишна кімнатка з трьома вікнами — на північ, захід і південь. У ній було багато полиць, завалених книжками та науковими публікаціями, і широкий письмовий стіл. Біля північного вікна стояв мікроскоп, лежали різні скельця, дрібні інструменти, кілька пробірок з культурами бактерії і пляшки з реактивами. В кабінеті горіла вже лампа, хоч сонце навзаході ще ясно освітлкн вало небо. Штори на вікнах не було спущено, бо хто б подумав зазирати у вікна? Доктор Кемп був високий, стрункий молодик з лляного кольору волбссям і з світлими, майже зовсім білими вусами. Робота, над якою він тепер працював, мала, на його думку, велику вагу, і доктор Кемп сподівався, що завдяки їй його приймуть у члени Королівського наукового товариства.

Підвівши очі від роботи, він побачив, як палало небо за горбом просто нього. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула маленька чорна постать, що бігла схилом напрямі до його будинку. То був коротенький чоловічок у циліндрі, і біг він так шпарко, аж ноги його тільки миготіли.

“Ще один з тих ослів, — подумав доктор Кемп. — Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: “Невидимець!” Не можу зрозуміти, що це їх опало? Мовби “ми живемо в тринадцятому сторіччі!”

Доктор Кемп устав, підійшов до вікна й став дивитись на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.

“Жене, — подумав доктор Кемп, — але