Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

— У вас у руці яблуко, сер, — сказав негр, тримаючи вільною рукою пса за нашийник. — Норд перестріває тільки тих, хто виходить з саду з яблуками. У саду ви можете тільки дивитися на них, а пригощатиме вас містер Макларен.

— Я хотів би взяти це яблуко, — мовив Павло таким тоном, ніби його звинувачували в крадіжці.

— Що ви, щр ви! — злякано перечив негр, притискаючи голову Норда до своєї ноги. — Це я винен. Я пізно довідався, що ви вже тут. Норд вас більше не чіпатиме. Беріть яблук стільки, скільки захочете. — При цих словах негр пестив Норда двома пальцями правої руки, а потім заходився пояснювати псові, що яблуко зірвав гість і що господар про це знає, а Норд може спокійно йти до своєї просторої буди з трьома вікнами — на сад, на ворота й на ліс, куди зараз пішов Павло Острожний, маючи намір розшукати Катю по той бік горба.

— Містер Павел! — покликала Острожного від будинку Мері Куант.

Павло озирнувся, і Мері привітно махнула йому рукою. Вона уже встигла переодягнутися в цупкі світлі штани, білу сорочку і тепер була схожа на жокея в білому кашкетику з довгим дашком. Зачекав, поки Мері підійшла ближче, запитав:

— Ви теж вибралися на прогулянку? Чи у вас за горбом конюшня з рисаками?

— Ні, ми коней не тримаємо. Це недозволена розкіш; нам за ними ходити ніколи, а наймати службовця дуже дорого.

— Звісно, коні у наш час — невиправдана забаганка. Малькольну не до парадів і королівського виїзду.

— Справжній фізик не належить собі, - погодилася Мері. Після хвилинної мовчанки вона глянула на пагорб і сказала Павлові: — Я забула попередити місіс Кет про сера Гленда і оце вийшла, щоб наздогнати її.

— Це хтось дуже небезпечний? — запитав Павло, все ще гріючи в долоні велике солодке яблуко.

— Просто… — Мері не знаходила слів і все нетерплячіше поглядала на вершину пагорба з білуватим шрамом стежки. — Нам треба поспішати. Гленда часто називають Прокрустом, — додала Мері, вибираючись на узвишшя й у розпачі опускаючи руки.

— Це і є містер Гленд? — запитав Павло, не зводячи очей з Каті і високого худого чоловіка в ковбойському капелюсі і з довгим нагаєм у руці.

Мері мовчки кивнула головою.

— Куди ж вони пішли? — з легким занепокоєнням запитав Павло.

— Повів показувати свою ферму. Це на годину, не менше. Сідайте он на кротовину, й разом підождемо.

— Але ж… Слухайте, як я можу сидіти, коли в перші години нашого приїзду у мене викрадають дружину?.. Де його ферма? Це далеко звідси?

— Сідайте, — повторила Мері. — Ви зараз нічого не виграєте, бо Кет на його території. І прийшла туди ваша Кет без запросин, заради цікавості.

— Я й забув, що тут усе комусь належить. Де починаються його володіння? — кивнув Павло на даленіючого Гленда.

— Його землі по той бік річки, але Гленд має намір купити ще й частину річки. Йому нічим поливати свої плантації. А взагалі Гленд добрий і чесний чоловік, — заспокоїла Павла Мері. — Правда, він дивакуватий. У нього є власний проект врятування Америки від катастрофи атомної війни, але на цей проект ніхто не зважає. Гленд здійснив той проект в мініатюрі — має підземну ферму й невеличкий звіринець. Він там зібрав усе, що знадобиться для того, щоб відродити життя на нашому континенті. Створив щось на зразок Ноєвого ковчега. Усе це коштує чималих грошей, але Гленд не падає духом. Він навіть домігся того, що його підземелля називається унікальним експонатом патентного бюро, і тому кожен, хто переступить межі цих володінь, має сплатити десять доларів штрафу або власноручно завезти в штольні центнер землі. Не знаю, який варіант вибере собі місіс Кет. Можливо, для гостей у Гленда є виняток.

— І ніхто не може перешкодити цьому дикунству?

— Тільки гроші. Ви можете заплатити за Кет п’ятдесят доларів, і її звільнять від примусових робіт і обов’язкового обіду після екскурсії.

— Чому п’ятдесят? Ви назвали іншу ціну.

— Містер Гленд чекає нападу від Радянського Союзу, тому ваші люди платять у п’ять разів більше.

— Так можна звинуватити навіть святого бога. Чого-чого, але такого я не чекав навіть від американців, — не витримав Павло й рвучко підвівся. — Як мені знайти цього божевільного?

— Навряд чи він зважить на ваші вмовляння, — заперечно похитала головою Мері. — Гленду не так потрібні гроші, як паблісіті. Завтра в газетах дадуть репортаж про те, як росіянка оглядає сховище фермера, обідає в нього й переконується, що нападати на Америку не варто, бо цей континент не здолає навіть ядерна війна.

— Я категорично проти. Треба щось робити. Інакше я сам піду за ними слідом.

— Краще нехай з Глендом переговорить містер Вундстон. Вони порозуміються. Ми ще встигнемо врятувати вашу Кет від лопати й настирних журналістів, — вирішила Мері, подаючи Павлові тонку й сильну руку. — Поки сер Гленд читатиме Кет лекцію про огірки, не вражені стронцієм, і про останній пеньок на планеті, ми встигнемо повернутися.

— У його підземеллі є телефони?

— Гленд дивиться на світ очима телекамер. Він бачить усіх, хто наближається до його володінь. Певна, що він заманив Кет на свій берег.

— Тоді він побачить і мене, — сказав Павло, повертаючи до річки.

— Ви таки хочете з ним зустрітися? Гроші у вас з собою?

— Моїй дружині потрібен перекладач. Хоча б з огляду на це я мушу бути біля неї, місіс Мері.

— Я про це не подумала. Але майте на увазі, Гленд дуже впертий чоловік. Він може протримати вас до вечора. Йому поспішати нікуди.

Павло з чемності вислухав Мері й збіг до річки.