Панас Мирний - Голодна воля, Панас Мирний

- Хомко! З ким ти гомониш?- крикнула до його у вікно старенька бабуся, держачи на руках маленьку дитину, а невеличкого хлопчика придержуючи за мо-тузину, котрою він був підперезаний, щоб, бува, не випав у вікно.

- Та тут! - махнув рукою Хомка і усміхнувся…- Всі завидують на нашу хату. Діждіть, кажу, своєї такої… Еге! Я три роки вештався по місту, сходив його з краю в край, а яснішої і веселішої не бачив хати.

- Що він каже, тітко Оришко? - почувся слабкий привітний голос з-за бабусі, і з-за спини її показалося бліде личко молодої молодиці.

- Не налюбується хатою.

- Мамо, мамо! -крикнув, усміхаючись, хлопчик, - а де тато?- і стрибнув з лутки прямо на руки матері.

У запалих чорних очах молодиці блиснула якась іскорка, по зблідлому личку розлилась вона тихою радістю. Молодиця пригорнула хлопчика, поцілувала і поставила на лаві.

- Стій, Карпику, стій. Тато прийде, рибки принесе, а я Катрусю погодую, - і вона простягла руки до невеличкої дівчинки, що сиділа на руках у бабусі і тяглася до молодиці. Тут коло розчиненого вікна, у котре подихала тихо прохолода, вона розпочала дитину годувати.

- Ти б геть пішла, Мотре, од вікна. Вітер віє, хоч він і невеликий, та все ж негаразд - і тобі і дитині.

Молодиця знялася і перейшла на лаву у затишок.

Та се ж усе знайомі. І Хомка кривоногий, Оришка куховарка, Мотря… Тілько Василя й немає.

А то хто суне від Псла та з малою меткою окунів у руках? Та се ж і він, його хода, його поступ. Карпик гукає у вікно: - Тату, тату!- а він показує йому метку окунів, що проти сонця виблискують, підкидаючи чгр-воними хвостами. Тілько чого він такий смутний, такий задуманий, аж змарнів, аж зігнувся мов, коли б не чорна борода, що, як щітка, густо висипалась і затіняла великі ями на щоках, сказав би - він тілько що від болісті знявся.

Так-так. Се ж він, се ж і його хата, і його сім'я.

Від'їжджаючи в столицю, йому се дворище подарував панич, наказуючи, коли хоче будуватися, то й дерева з лісу хай його візьме. Василь довго мосувався, дивлячись на руду глину свого чималого клаптя землі. Він раявся з Мотрею, з котрою швидко і одружився, що його робить: чи розпочати будівлю, чи оселитися тут, чи спродати - і гайда на вільні степи, на більший простір, його тягло туди, мануло, неначе магнітом притягувало. Там воля, там ніщо не нагадає про його муки, про його неволю. Так Мотря - навпаки. Правда, що вона тут звідала лиха, тілько тута ж вона устрілася із Василем, он у тому садку вона гуляла з ним, на сього Псла вона часто задивлялася. За Мотрею і Оришка тягла руку, і батько та мати Мотрині:- Заведеш на чужі краї нашу дитину. Вона не знатиме, що з нами буде, ми не знатимемо, що з нею. І довіку, може, вже не побачимося.- Збили Василя.

Воно б, може, і не збили його, коли б йосипенко, купуючи його огородину, не давав, мов на сміх, тілько десять рублів. Василь плюнув йосипенкові у вічі і пішов у город найматись на станцію, кинувши Мотрю з Оришкою у дворі. Батько та мати раяли їй іти до їх, у село, - вона сама не схотіла, так уже вони зжилися, здружилися з Оришкою.

На станції служба важка - невільно: і вдень вози і серед ночі вставай та їдь. Коли-не-коли вирветься Василь додому, навідається на годину-другу та й назад. Будь Василь хоч один - ще б сяк-так, а то здумає, яка Мотря… Вона така палка, безздорівна - і вхопе його нудьга, запече за серце. Скілько раз він намірявся кинути сю станцію осоружну. Та як його кинути? Де ті п'ятдесят рублів у рік узяти, що дає йому жид, та й від проїжджого часом перепаде. Там жінка з Оришкою у панському дворищі поки ще можна, і сяк-так переб'ються. А він? йому треба думати. Кінчаться ті два роки - і гайда з панського дворища. І тепер йосипенко насіда: тілько даремно хліб переводите. Куди тоді? Треба ж думати про захист: серед шляху не сховаєшся, та й з шляху проженуть… Гіркі важкі думки обіймали його голову, проймали його серце, мов тупим ножем, різали на шматочки. Він нарікав на долю, нарікав на бога, не то з заздрістю, не то з досадою дивився на кожного заможного. Він не зазіхав на його добро, - тілько чого ж така неправда у світі: одному і надто багато, а другому і повіситися прихо-диться на чужому. Часто йому приходилося проїздити широкими степами, довгими ланами. Все то панське добро, колись по йому колосилося жито, пшениця доходила до чоловічої груді, - тепер тілько будяки червоніють, та синяк синіє. Даремне пустує земля. Не стало кріпацтва - нікому орати. А скілько б то ся земля прогодувала, прикрила таких, як і він неборак? Все то ненаситість панська: і зори, і засій, і збери, ще й половину віддай йому, а то хай пустує. Другий раз і можна б узяти, об віщо ж ти руки зачепиш?.. Будь ти проклята, земле! Як не гірко, а тут все ж без усякої справи, голими руками хоч що-небудь заробиш. І Василь, зітхнувши тяжко, поганяє чужу скотину. Минув рік, тілько то й того, що Василь узиму вивіз дерево з лісу. Знайомий лісник не поскупився, та й Йосипенко дивився крізь пальці, йому тоді саме настала своя незгода. Кривого Хомку випустили з тюрми, а хитрий стряпчий припнув його за крадіжку грошей. Усі казали: от чого доброго, Йосипенка посадять на казенні хліба. По цілим тижням жив Йосипенко у місті і не раз його туго набиті грошима кишені пустіли. Одарка сердилась, лаялась, лаялась: усе нажите добро рознесе та розволоче на старість! Вийдуть з двору - десь прийдеться під чужим тином здихати, йосипенко тілько кректав та все знай носив грошики.

- Куди ти їх носиш? Чи не міським хльоркам?- розсердившись, спитала вона його. Йосипенко увесь затіпався.

- Чи не збожеволіла ти?- одказав він.- Он кривого чорта випустили… Хоч, щоб я на його місце сів? йосипенчиха замовкла;

Та не затих, не замовк людський поговір: дворові не шепталися, а вголос гомоніли між собою, що як не крути, а правда своє візьме. Найбільше всіх говорила Оришка. Вона доводилась якоюсь родичкою Хомки, і її