Євген Вікторович Положій - Вежі мовчання

з «Діамантової руки». Пам’ятаєш, як Миронов Нікуліна запрошував на рибалку на Білі камені?!

— Пам’ятаю, — вона засміялася, — смішний епізод. Ні, без ночівлі, не хвилюйся. Я заїду за тобою машиною близько одинадцятої, будь готовий!

— Завжди готовий! — як міг, бадьоро відповів Рад, хоча насправді мав із собою лише костюми та сорочки. Ну, це не проблема, магазини ж ще ніхто в суботу не скасовував?!

Уночі він часто прокидався. Йому весь час здавалося, що несподівано пішов дощ, і в підсвідомості спалахував страх, що пікнік не відбудеться, що все відміниться — і він знову не зможе додзвонитися Жені. Трохи підвівшись на ліжку, він напружено тягнувся до відчиненого вікна, але, не почувши дощу й навіть не усвідомивши, іде той чи ні, знову засинав. Так він промучився години до шостої, поки не прокинувся остаточно й не пішов у ванну кімнату, де виявив, що з крана активно капає вода. Усе, як завжди, подумав він, замість звуків дощу — шум крові у вухах, замість дощу — вода з крана.

СУБОТА. ДЕНЬ П'ЯТИЙ

Він відчинив двері номера — і не повірив власним очам. На килимі лежала велика купа лайна. Справжнього людського лайна. Велика купа характерного світло-коричневого кольору, від якої йшов знайомий усім сморід. Лайно здавалося таким природним, таким свіжим і, певне, з’явилося тут не більше ніж секунду тому. Рад навіть нахилився, намагаючись упевнитися, чи не продовжує він спати, — і сморід ударив йому в ніздрі. Він миттєво причинив двері і, схопившись за горло, побіг до унітаза. Його нудило довго, хвилин п’ять, аж до шлункового соку. Умившись і ще раз здригнувшись від згадки, він набрав по телефону адміністратора й суворим голосом наказав прийти в номер. Через дві хвилини пролунав легкий стукіт, він поправив перед дзеркалом комірець сорочки, відчинив двері і, показуючи пальцем на килимок, гнівно запитав, що це таке.

— Де? — здивувалася адміністраторка і подивилася на свої яскраво-червоні домашні капці.

Рад теж подивився на її яскраво-червоні домашні капці. Ті стояли на килимку, він підняв погляд — вище вимальовувалися некрасиві товсті гомілки в панчохах тілесного кольору і колінні чашечки, які ледве прикривала строга синя спідниця. Нічого! Килимок був цнотливо чистий.

— Я… — він зрозумів, що пояснювати будь-що безглуздо, — отут… Даруйте, я, здається, щось наплутав.

— Нічого страшного. Буває. — І червоні капці безшумно подалися по квітчастому узбецькому килиму у бік ліфта.

Коли він виходив на вулицю, у холі співробітниці готелю проводжали його глумливо-здивованими поглядами. Так, подумав він, тепер, якщо я раптом покінчу тут життя самогубством або збожеволію, ніхто навіть не здивується.

На Скелях і справді було гарно. Два величезних камені, які невідомо як колись сюди закотилися або були якимось вітром колись принесені, гордо здіймалися над невеликим озером. Скелями, щоправда, їх можна було назвати умовно, лише маючи велику фантазію, втім, Родіон у цьому місті, де найменша деталь в уяві місцевих мешканців розросталася до події всесвітнього масштабу, вже до всього звик.

Усе навколо сяяло яскраво-жовтим і блідо-червоним: листя, вода, навіть небо — у такі дні здається, що саме в ньому, в небі, все відбивається, навіть озеро, а не навпаки, настільки безкрайнім і безкінечним відчувається буття. Територія була чи то приватною, чи то заповідною, Родіон так і не зрозумів, Женя показала єгереві у зеленій формі, який сидів у будці, якусь перепустку, і той без ентузіазму підняв шлагбаум.

Вони були тут самі — цього інколи досить, щоб відчути себе щасливим.

Сьогодні ранком він уперше вимовив це слово — «кохання» — стосовно Жені. Умиваючись, голячись, розчісуючись, купуючи в магазині теплі речі для пікніка, приміряючи кросівки, він увесь час ловив себе на незнайомій думці, що сьогодні йому однаково, подобатиметься він комусь чи ні, сьогодні він хотів подобатися тільки їй. Хоча, як людина доросла, прекрасно розумів, що від того, як він одягнений або розчесаний, сьогодні вже нічого не залежить. Певне, думав Рад, із цією дівчиною з самого початку від цього нічого не залежало, як майже нічого не залежало від нього самого — вона кликала його, коли хотіла, і зникала, нічого не пояснюючи. Так міркуючи, він бажав її й жадав її доторків, і навіть ранковий шок з екскрементами не охолодив його запалу, хоча неприємний спогад час від часу накочувався на нього, викликаючи напади нудоти. Хотілося випити чогось міцного, грамів так сто п’ятдесят-двісті — й переміститися в іншу реальність, впасти на дно моря, перетворившись на камінець, з надією на те, що поки ти там перебуваєш, тут що-небудь та й зміниться на краще. Або хоча б зникнуть спогади.

Вони розклали каремати й пледи прямо на каменях, на затишній, закритій од вітру Скелями галявинці. Женя чудово виглядала, хіба що обличчя її було трохи припухлим, ніби вона вчора на ніч випила трилітрову банку води. Камені нагрілися на сонці, і Женя теж видавалася теплою, приємною й надзвичайно тихою, начебто хотіла відповідати цьому прекрасному місцю.

— Я купив вина, — сказав Рад, — сухого червоного, під м’ясо. І віскі, просто побухати.

— Дуже добре.

— Я помітив, ти практично не п’єш. Чому?

— Я тобі потім скажу.

— Домовилися.

Вони робили салати й бутерброди, їли їх, смажили м’ясо на барбекю. Він милувався небом — це було так дивно для нього — і майже не думав про роботу. І увесь цей час він хотів Женю, але вона весь цей час була чимсь заклопотана, і він з нетерпінням чекав, коли ж вони, нарешті, все з’їдять, і від цього їв швидко й багато, упевнено запиваючи вином, а потім дістав віскі, розбавив колою — і рубонув грамів сто для бадьорості. Нарешті, вони практично все доїли, придушивши голод не менш ніж до наступного ранку, тільки самотня напівпорожня пляшка «Блек лейбл» і пара лимонів ще вимагали уваги, але це вже довільна програма, попереду — весь суботній день. Для нього було вкрай дивно по суботах не працювати. Однак Женя сказала, що тут у суботу ніхто не працює, хіба що магазини, та й то не всі, тобто всі