Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

мав жодних ілюзій щодо опору, на який наштовхнуться його ідеї, коли їх оприлюднити, — адже «нормальні» люди задоволені своїм життям і ніколи не зізнаються, що мають подібні симптоми, а «хворі» забезпечують існування гігантського конгломерату психіатричних лікарень, лабораторій, наукових конференцій тощо.

«Я знаю, що світ не визнає моїх зусиль», — мовив він сам до себе, вже пишаючись тим, що його не розуміють. Зрештою, такою була ціна, котру сплачували всі генії.

— Щось не гаразд, докторе? — запитала дівчина. — Здається, ви надто занурились у світ ваших пацієнтів.

Доктор Іґор проігнорував цю зухвалу заувагу.

— Можете вже йти, — сказав він.

Вероніка не знала, день це чи ніч. У кабінеті доктора Іґора горіло світло, але ж він його вмикав щоранку. Лише вийшовши в коридор і побачивши у вікні місяць, вона зрозуміла, що проспала значно довше, ніж думала.

* * *

Вертаючись до палати, помітила на стіні фотографію в рамці: таким був головний майдан Любляни ще до того, як там поставили пам’ятник Прешрена; на ньому прогулювалися пари, — ймовірно, була неділя.

Глянула на дату: літо 1910 року.

Літо 1910 року. Всі ці люди, діти й онуки яких уже, мабуть, повмирали, були зафіксовані у певну мить свого життя. Жінки були в пишних сукнях, а чоловіки — в жакетах та гетрах, при капелюхах та краватках (чи, за визначенням божевільних, «кольорових пасках тканини»), і кожен тримав під пахвою парасольку.

Цікаво, чи гаряче було того літа? Мабуть, так само, як і цього, — під тридцять п’ять градусів у тіні. Якби там з’явився якийсь англієць у відповіднішому для такої спеки одязі — у шортах і сорочці з коротким рукавом, — що б тоді подумали всі ці люди?

«Якийсь божевільний».

Вона чудово зрозуміла все, що мав на увазі доктор Іґор, як зрозуміла й те, що, попри всю отриману любов і опіку, їй бракувало однієї деталі, яка б зробила цю любов благословенною: можливості дозволити собі бодай дещицю божевілля.

Батьки й далі любили б її, але, остерігаючись завдати їм прикрощів, вона не наважилася сплатити ціну власної мрії. Мрію цю вона поховала в глибині пам’яті, хоч та іноді й пробуджувалася на якомусь концерті або коли вона слухала чудовий музичний запис. Проте розчарування, яке її охоплювало відразу по тому, було настільки гостре, що вона негайно знову присипляла свою мрію.

Вероніка з дитинства знала, що її справжнім покликанням була музика.

Вона це відчула вже під час свого першого уроку, в дванадцять років. Її вчитель теж розпізнав у ній талант і заохочував стати професійною піаністкою. Але, коли вона, скажімо, раділа з перемоги на якомусь конкурсі й заявляла матері, що все інше закине і присвятить себе грі на піаніно, мати дивилася на неї з любов’ю й казала: «Ніхто, дорога моя, не заробляє на життя грою на піаніно».

— Ти ж сама хотіла, щоб я брала уроки музики.

— Щоб розвинути твої артистичні здібності, тільки й того. Чоловікам це завжди подобається в їхніх дружинах; будеш розважати гостей під час вечірок. Навіть не мрій, щоб стати піаністкою, — вивчай краще право, це дуже перспективний фах.

Вероніка зробила, як радила мати, адже та мала неабиякий досвід і добре знала житейські реалії. Вона закінчила школу, вступила до університету, отримала диплом, але стала врешті-решт бібліотекаркою.

«Мені не вистачило крихти божевілля».

Проте, як то буває з більшістю людей, збагнула це надто пізно.

Збиралася вже рушити далі, коли хтось узяв її за руку. Вона й досі була під потужною дією заспокійливого; тому й не впиралася, коли Едуард-шизофренік делікатно повів її в іншому напрямку — до вітальні.

Місяць і далі був молодий, і ось Вероніка вже сіла за піаніно — на мовчазне прохання Едуарда, коли з їдальні долинув чоловічий голос, що говорив з іноземним акцентом. Вероніка не чула тут цього голосу раніше.

— Я зараз не хочу грати, Едуарде. Я хочу знати, що там діється, про що вони говорять, хто цей чоловік.

Едуард посміхнувся, мабуть, не зрозумівши ні слова. Але вона пригадала, що казав доктор Іґор: шизофреніки легко входять і виходять з власної реальності.

— Я скоро помру, — продовжила вона, сподіваючися, що її слова матимуть для нього бодай якийсь сенс. — Сьогодні смерть уже торкнула мене своїм крилом і як не завтра, то післязавтра постукає, мабуть, до моїх дверей. Не варто тобі звикати слухати піаніно щовечора.

Ні до чого не варто звикати, Едуарде. Ось глянь на мене; я знову почала радіти сонцю, горам, навіть життєвим проблемам — я почала усвідомлювати, що в безглуздості мого життя не винен ніхто, крім мене самої. Я знову захотіла побачити головний майдан Любляни, відчути ненависть і любов, відчай і нудьгу — всі ці прості, нісенітні речі, з яких і складається щоденне життя, в яких і полягає радість нашого з тобою існування. Якби я могла звідси вибратися, я дозволила б собі крихту божевілля. Кожен з нас — божевільний, але найбожевільніші ті, хто про це не знає; вони лише твердять те, що чують від інших.

Але тепер це неможливо, розумієш? От і ти не можеш цілісінький день чекати, поки надійде ніч і я почну грати на піаніно — бо це скоро закінчиться. Мій світ і твій світ прямують до фіналу.

Підвелася, легенько торкнулась юнакового обличчя й рушила до їдальні.

Відчинивши двері, стала свідком незвичної сцени; столи й стільці були відсунуті до стін, а посередині на підлозі сиділи члени «Братства», слухаючи чоловіка в костюмі з краваткою.

— …Тоді вони запросили прочитати їм лекцію видатного майстра суфізму Насруддіна, — говорив він.

Коли відчинилися двері, всі глянули на Вероніку, а чоловік у костюмі обернувся до неї:

— Сідайте.

Вона присіла на підлогу поруч із світловолосою Марі, що була така агресивна під час їхньої першої зустрічі. На подив Вероніки, Марі