Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

З бокової кишеньки витяг зібганий папірець. І коли розгорнув його — потемніло в очах. Троячка! Ось де вона! А він, горопашний, перевернув усю хату, шукаючи, де та злополучна троячка, яку відклав із своєї пенсії на яблука й груші — для нього ж, для Бена!

«Господи, що я скажу зятеві й дочці, що я скажу їм про онука! — з відчаєм подумав Андрон. — Хай двійки, хай триста сьоме суворе попередження в школі, але крадіжки!..» Дід сидів за столом на кухні, втупившись у чорне вікно. Перед ним була ніч, темрява, безвихідь, а на столі — поцуплені онуком речі, які холодно й жорстоко свідчили: «Біда! Треба щось робити, щось придумати... Це ж тільки початок, а далі само потягне-поведе, як з крутої гори...»

Дід сидів приголомшений, нездатний нічого придумати. Одна, безсила й розпачлива, думка стукала в мозок: «І де ті батьки, по яких заграницях їх носить!» Цей крик душі, як тривожний сигнал SOS, він послав через атлантичні води, і раптом з-за океану випливло схоже на сонце обличчя красуні доньки, але воно відразу ж холодно нахмурилось. «А куди ж ви дивились? Як ви його виховували?» — почув Андрон з далекої заграниці безжальний доччин голос, і сльози самі, як смола по сосновій корі, покотилися по його сухих щоках.

Дід, звичайно, того не знав, що Вадька Кадуха вимагає від Бена все більшої плати за генеральський чин. І погрожує, що розвалить армію, а про дрібні Бенові грішки й грішечки донесе кому слід. А грішки у Бена потроху збиралися.

Вадька завів нове правило: тільки закінчувалась гра, він розганяв малишню і кликав у підвал найвірніших дружків — Бена та ще двох-трьох п’ятикласників. Зачинялися на засув, ставили свічку у глухому сарайчику, де хтось вибив двері, і починався таємний бенкет. За рахунок Бена, звичайно. «Генерал» приносив із дому бутерброди, консерви, цигарки, а то навіть якось витяг із серванта кілька мініатюрних сувенірних пляшечок із вином. Сідали кружка на цеглі і в тривожній тиші, в напівтемряві трапезували. Наче змовники або рицарі Круглого стола. Тут за питвом та їжею Вадька розповідав про Шурика, лук’янівського босячка, котрого ловить міліція. Тут розроблялися плани, як свиснути кочережку в сердитого кочегара Фурдила, як пролізти в трамвайне депо, де є гума для шайб.

Під наставництвом Кадухи Бен зробив першу затяжку (і мало не зомлів від сигаретного диму), вперше скуштував смак вина із сувенірної пляшечки.

Заклопотаний базаром і кухнею, дід Андрон не знав (та й не було коли йому дізнаватися), що в коханого онука починається друге, таємне життя

ТРИ ГІПОТЕЗИ ПРОФЕСОРА ГАЙ-БИЧКОВСЬКОГО

Женя розплющила очі — її хтось легенько смикнув за вухо.

М’яка хмарка сну розсіялась, і Женя побачила: на спинці ліжка сидить Синько, шкірить чорненькі зуби. Він погойдує ногами і, наче кіт, ворушить кінчиком хвоста.

— Ой! — підхопилась Женя. — Невже запізнилась у школу?

Млявість наче рукою зняло, вона кинулась до будильника, потрусила його.

— От налякав! Ще тільки сьома година.

— І все годно пізно. Ти нічого не знаєш. — Він вдоволено захихикав і потер червоні долоньки. — Я вчора їм дав, так дав. Бхудуть знать!

— Кому дав? Ти що, бився?

Женя згребла Синька й безцеремонно покрутила ним у пелені.

— Де ти вимазався? В калюжу попав, чи що?

Видно, чортеня тинялося хтозна-де і вскочило в калюжу або в бочку з водою, що стоїть за кочегаркою. Шерсть на ньому підсохла й злиплася, на спині стовбурчились брудні колючі віхтики.

— Синько, де ти блукав, кажи!

Синько не поспішав казати, трусив пузцем і пирхав од сміху.

— От я їм дав! Більше туди не полізуть!

— Хто не полізе? Куди?

— Будеш стара, як все знатимеш. А хороша будеш, розкажу.

— Я й так хороша! Дивись! — І Женя погладила себе по голові, по м’якому темно-русявому чубчику, причесаному, як у хлопців, трохи набік. І для переконливості звела на Синька невинно-покірливі очі: — Бач, я вся — увага! Тільки розказуй!

— Ну добре! Слухай! Тхам, під землею, вони секретно збиралися. їли мармелад, дим смердючий пускали і всякі слова нехороші ховорили.

— Хто вони, де?

— Та твій Бенчик, хто ж! І Кадуха замурзаний!

— Ну, ну, розказуй. Це де, у підвалі?

— Атож! У моєму шарайчику! Я терпів-терпів, а вони курять, пляшечки розбивають, а потім кажуть: Жабулька...

— Про мене?!.

— Про тебе ж! І я не втерпів!.. Там, щоб ти знала, труби проходять. Вода холодна як лід. І коліщатко є, кран на трубі. Ага, думаю, я вас, голубчики, зараз під дощем покупаю. Грім вам і бурю зроблю. Щоб не були такі розумні. І тільки вони чиркнули вогнем, закурити хотіли, а я з куточка тихеньким голосом: «Ау! — гукаю. — А я в школі скажу». Вони побіліли й очі один на одного витріщили. «То нам почулося, — шепче Кадуха. — Куріть, братва! Без паніки» — «Ах, так!» — розсердивсь я. Кран відкрутив — і тут! Як зашипить! Як бризне! Фонтаном! На весь погребок! А хлопці: «Ой-йой! Потоп! Прорвало!» І драла з підвалу, аж зашелестіло!..

Женя розсміялася, бухнула Синька малою подушкою і з веселим захопленням вигукнула:

— Ох ти брехтій! Це ти все вигадав про хлопців, правда? Вигадав?.. Знаєш, що я з тобою зроблю? Покажу тебе професорові Гай-Бичковському. Хай він скаже, хто ти такий і звідки взявся — може, з Брехляндії?

А професор — то дуже вчений дядько, біолог, він живе у нас на третьому поверсі. Ясно?

Синько набурмосився і почав крадькома сповзати на підлогу.

— Не хо до професора, — зачмихав він, як примхливе дитя. — Нічого я не