Владлен Олексійович Суслов - На каравелі "Улюбленець Нептуна"

І хлопчик показав багряні шрами на шиї. — Мій батько був найкращим мисливцем нашого племені. Сам ходив на лева зі списом. Рушниць у нас не було… Коли білі напали на селище, все плем’я піднялося на захист… Вони цькували нас собаками, загнали в джунглі. Тоді мій батько став безстрашним воїном… Білі вбили його й інших воїнів. — Дві великі сльози скотилися з чорних очей Ніанга. — Це зробили люди з великого корабля… Коли дітей стали заганяти в трюм, мама хотіла звільнити мене й сестер. Вона схопила палицю і кинулась до наглядача. Він вистрілив їй у живіт… Не знаю, скільки днів ми були на кораблі… В трюмі стояла страшенна задуха, воду давали рідко. Годували раз на добу. Багато захворіло й померло. Померли й мої сестри… Одного разу ми почули гуркіт гармат. На палубі стріляли, кричали. Потім усе затихло, відчинили люк. Нас вивели нагору… Це були пірати. Вони відвезли всіх до Алжиру й продали на ринку, а мене піратський капітан зробив своїм слугою… Та з ним я пробув недовго. Одного разу пірати напали на “Улюбленця Нептуна”. Матроси дона Дієго пострілами з гармат потопили “Святу Анну” — так звався корабель піратів… — Ніанг на хвилину замовк, потім повів далі свою страшну розповідь, від якої у Феді мурашки бігали за плечима. — Коли корабель став тонути, я схопився за дошку, і мене витяг Педро… Це було давно. Тоді ще Гуго не було на кораблі… А потім дон Дієго відібрав мене у Педро…

— Капітан б’є тебе? — нарешті спромігся сказати Федя.

— Б’є, — відповів Ніанг, — але менше, ніж Педро. Дієго гнівається, коли буває п’яний… Він теж лихий. Якось у Севільї Альфонсо впустив у воду ящик із намистом. Капітан бив матроса нагаєм, я сам бачив…

Признатися, почувши розповідь Ніанга, Федя розгубився. Ні, не таким уявляв він собі життя моряків парусного флоту в епоху великих географічних відкриттів… Але роздумувати над цим було ніколи: ось-ось мав початися бій. Кудряш відігнав від себе тяжкі й неприємні думки і разом з Ніангом подався до кормової надбудови.

Розділ чотирнадцятий
Морський бій

За хвилину хлопці вже були на кормі. Біля стерна стояв Франсіско. Неподалік від нього спирався на свою улюблену палицю капітан. Замість зеленого оксамитового камзола груди його обтягувала мистецьки викувана кольчуга. За спиною капітана стояв його вірний охоронець Доменіко, озброєний двома пістолетами. На поясі в матроса у піхвах теліпався крис — змащений отрутою кривий узорчатий кинджал, на лезі якого були вигравірувані дві змії, що переплелися. Голову Доменіко прикривав блискучий шолом, прикрашений барвистим пір’ям.

Тут же, біля встановлених на козлах аркебуз — важких рушниць, що запалювались ґнотами, — поралися матроси. Кілька чоловік тримали напоготові арбалети. Федя з неприхованою цікавістю розглядав цю нехитру метальну зброю, схожу на лук. Тільки тятиву його натягували за допомогою простого пристрою.

Лише тепер хлопчикам врешті пощастило побачити корабель, якого переслідував “Улюбленець Нептуна”. На ньому, очевидно, давно помітили погоню, й він мчав на всіх вітрилах. Однак відстань між ним і каравелою, хоч повільно, але зменшувалась. Давалася взнаки перевага морехідних якостей “Улюбленця Нептуна”. На португальському кораблі зрозуміли, що їм не втекти, й готувалися до бою.

Вже можна було розгледіти матросів, які бігали по палубі, гармату на кормі, націлену в бік переслідувачів, юнгу, що неугавно бемкав у великий мідний дзвін, кілька десятків весел з боків корабля, які ритмічно опускалися й піднімалися з води.

— Цій урці амба! — самовдоволено мовив один із матросів каравели.

— Де ти побачив урку, іржавий якір тобі в бік?! — гнівно вигукнув капітан. — Це ж фуста, матері твоїй ковінька! Весел не бачиш, сич сліпий! Доменіко! — наказав Дієго. — Передай хлопцям, хай пальнуть разок по фусті!

Матрос миттю скотився по трапу на палубу, і за хвилину каравела здригнулася від оглушливого залпу, який окутав усе білим пороховим димом. Федя, якому вперше доводилось чути такий гуркіт, злякано схопив Ніанга за руку.

Коли дим розвіявся, матроси радісно загукали: їм пощастило збити на фусті фок-щоглу. Вона впала в воду разом з вітрилами і, тримаючись на вантах, помітно гальмувала хід.

Матроси на фусті, не гаючи ні хвилини, стали енергійно рубати снасті, щоб звільнити корабель від збитої щогли.

Дієго стояв непорушно. Обличчя його немов закам’яніло. Важко було зрозуміти, вдоволений він успіхом своїх артилеристів чи ні. В цю мить борт португальського корабля затягло димом і один за одним прогриміли розкотисті постріли. Але ядра не завдали каравелі ніякої шкоди і впали у море, здіймаючи фонтани води.

Невдалі постріли викликали бурю глузливих вигуків з боку екіпажу “Улюбленця Нептуна”.

Втративши щоглу, фуста рухалася вже повільніше, і відстань між кораблями швидко скорочувалась. Сподіваючись на легку здобич, матроси каравели улюлюкали, з кинджалами в зубах і пістолетами за пазухою видиралися на ванти, готуючись, як тільки кораблі зійдуться в абордажному бою, стрибнути на палубу противника.

Вже без труднощів вдавалося розглядіти прапор з двома довгими гострими кінцями, що майорів на щоглі фусти. Чітко було видно, постать старика із широкою сивою бородою, у фіолетовому халаті, поли й комір якого прикрашало біле хутро. Поряд із ним стояла навколішки багато зодягнена жінка, у відчаї притискаючи до себе двох дівчаток. Старий, вказуючи на жінку й дітей, в чомусь палко переконував молодого стрункого моряка в блискучому панцирі.

Біля гармат метушилися гармаші з запаленими ґнотами. Вздовж борту стояли моряки з довгими рушницями, тримаючи на прицілі “Улюбленець Нептуна”. Чотири матроси, зігнувшись під вагою, несли на жердині великий казан із розтопленою смолою.

— Пане, — звернувся стерничий до Дієго, — з усього видно, що фуста повертається із Африки. Пожива буде чимала… До того ж король нагородить вас, якщо захопимо ворожий корабель.

— Авжеж, непогано, — згодився капітан. — Правда, левину частку доведеться внести в казну, але й нам дещо перепаде. Тобі не здається, Франсіско, що вони всерйоз збираються оборонятися? Навіть борти обтягли протиабордажною сіткою, думають смолою нас пригостити… Клянусь честю, якщо за двадцять хвилин вони не складуть зброї, я не помилую нікого! Всі гойдатимуться на реях. У мене нічим годувати цих дармоїдів…

Повернувшись до матросів, що стояли біля заряджених аркебуз, Дієго наказав:

— Стрельніть по красунчику в панцирі. Це капітан. Тільки не влучте в старого. Він хазяїн фусти і, напевно, сховав по різних щілинах своє золото. Вб’єте купчину, тоді дідька лисого знайдеш скарб…

Пролунав постріл, і моряк, в якому Дієго безпомилково вгадав капітана, схопившись за голову, важко впав на дошки палуби.

Пострілом із другої аркебузи тяжко поранили стерничого. Куля влучила йому в плече. Серед команди, що лишилася без капітана і