Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Сьогодні ми спалимо Ламуаньйона! Завтра настане черга для інших!

Од перехожих, які охоче розповідали про те, що відбувається, друзі довідалися, що кілька годин тому натовп напав на будинок начальника нічного караулу. Від нього вимагали відповіді за побори, які він самочинно дере з населення, через що дорожчим стане й без того нестерпно дороге життя. В дозорних солдат кидали каміння, будки вартових на ближній вулиці зруйнували.

Щодо міністра юстиції Ламуаньйона, то хоч він зараз і у відставці, встиг так допекти парижанам несправедливими вироками і темними спекуляціями, що, аби не було унадно його наступникові, вони вирішили спалити опудало Ламуаньйона. А потім… недалекий той час, коли дійде черга і до його особняка.

Жак не помітив, хто й коли дав знак, бачив тільки, що чоловік середнього зросту в робочому костюмі відокремився від натовпу і підніс до опудала жмут запаленого клоччя. Опудало спалахнуло й кумедно засіпалося. Жак стояв неподалік, до нього долітав попіл, дихнуло паленим. Шарль поперхнувся. В повітрі миготіли запалені смолоскипи, погрозливо махали стиснуті в кулаки руки.

— Ходімо! Ходімо! Нам час! — наполягав Шарль, намагаючись силоміць зрушити Жака з місця.

Шарль розгубився зовсім. У його уяві пан Ламуаньйон був не просто всесильною людиною, а й символом влади. Як же тепер буде із замовленнями ювелірам? Пан Ламуаньйон був задоволений браслетом і замовив нові коштовності для пані Кессон. Шарлю здавалося, що під ним хитається земля. Якщо такі люди, як Ламуаньйон, виявляються безсилими, що ж буде далі?

А Жака, навпаки, охопила радість. Так ось воно як! Трудовий люд Парижа не хоче терпіти несправедливості. Хіба можна дозволити, аби пані Кессон прикрашала руки дорогоцінними каменями, які коштують більше, ніж витрачають на рік двадцять родин паризьких робітників?

— Ходімо, ходімо з ними! — вимогливо сказав Жак.

— Ні, що ти! — почав благати Шарль. — Навіщо? Та оно, дивись, і солдати з'явились…

І справді, назустріч натовпу, що ніс запалені смолоскипи в руках, рухався загін солдатів.

Про демонстрацію проти Ламуаньйона довідалися не відразу в інших районах, і коли стомлений, схвильований Жак приплентався додому, у тітоньки Франсуази про неї ще нічого не чули. Жак теж не став розповідати про те, що бачив на власні очі. І з сумом подумав, що в домі дядечка йому ні з ким поділитися своїми враженнями.

Та хоч як він був стурбований, втома таки взяла своє. «Завтра поговорю про все з паном Адора, — подумав Жак, засинаючи, — ні, краще з Гамбрі…»

Довго не міг заснути і Шарль на своєму ліжку. В голові у нього вертілася одна тривожна думка: «Якщо не буде пана Ламуаньйона, то не буде пані Кессон. І не потрібні тоді будуть ювеліри. А що ж тоді?.. Адже, поки будуть королі, будуть і ювеліри… Поки будуть королі…» Виходило щось не так, і, налякавшись власних думок, Шарль заспокоївся на тому, що не йому вирішувати таке складне питання.

Розділ десятий
ПЕРШИЙ КРОК

Нарешті Жакові таки пощастило зробити перший крок по шляху, який, як йому здавалося, вів до розгадки таємниці Фірмена.

Пошуки він вирішив почати з будинку на вулиці Томб-Іссуар, де за тридцять п'ять років перед тим жив Фірмен Одрі.

Була сьома година ранку. І дорогою Жакові зустрічалися робітники, що йшли в майстерні і на будови. Вони простували поодинці або групками по три-чотири чоловіки. За спиною або під пахвою вони несли свій немудрий інструмент. Їхні грубі черевики лунко цокали по бруку.

Назустріч їм виходили з будинків жінки з бляшаними глечиками в руках. Тим, хто бажав, вони націджували у череп'яні невеликі кухлики гарячої кави з молоком на два су.

Траплялися Жакові й продавці овочів — хто пішки, а хто й на своїй шкапині. Вони їдуть з ринку, і порожні кошики з лози теліпаються з обох боків і б'ють коняку по ребрах. Та вона не зважає на це і повільно собі ступає, не чекаючи, щоб її підганяли.

А ось і розклеювачі об'яв. На грудях у них висять бляшані номерки, які засвідчують, що вони зареєстровані у префектурі. У руках відерце з клеєм і велика щітка. Вони зривають старі афіші й наліплюють на стіни будинків різні постанови судової палати, оголошення про торги і продаж майна за несплату боргів або у зв'язку із смертю його власника. Але є й веселіші повідомлення:. про всілякі вистави й видовища у театрах і на відкритих майданчиках.

Та що ближче Жак до мети, то рідше траплялися йому перехожі, а вже фіакри й вершники сюди й зовсім не зазирали.

Ось і вулиця Томб-Іссуар. Перехожих мало. Крамниць і майстерень нема, отож вулиця здається вимерлою. Що за чортівня! Будинок номер десять стоїть на місці, далі йде номер одинадцять, за ним тринадцять. А де ж подівся будинок під номером дванадцять? На двадцять другому номері вулиця закінчується — вона виходить на пустир. На місці будинку номер дванадцять подвір'я, поросле травою та будяками. На пустирі мирно пасеться коза, недалечко — друга. Здається, ніби це не Париж, а глухе, занедбане село. Жакові пригадалося рідне Таверні.

Він знову пішов уздовж вулиці аж у самий кінець і переконався, що навпроти будинку номер двадцять стоїть номер перший. Тільки два роки тому в Парижі запроваджено реформу: перенумерували всі будинки — до того їх знали за прізвищами власників; номери парні й непарні ішли підряд. Новим було й те, що раніше назви вулиць прибивали на будинках на окремих табличках, а тепер їх вирізували на стінах двох крайніх будинків.

Поміркувавши, Жак наважився зайти до будинку номер десять, постукав у двері до воротарки і ввічливо запитав:

— Чи не скажете ви мені, пані, де номер дванадцятий на вашій вулиці?

— Та він давно згорів.

— А куди поділися його мешканці?

— Звідки мені знати,