Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

молодий чоловіче! Тоді я тут і не жила. Будинок згорів років десять тому… Навряд чи хто з мешканців залишився на нашій вулиці. Розбрелися хто куди… А втім, запитайте в будинку номер тринадцять.

У будинку під цим номером Жак вирішив прямо запитати про Фірмена Одрі. Такого імені ні воротарка, ні жінка, що вийшла з під'їзду, ніколи не чули.

Та Жак все ж таки не хотів відступати. Він вийшов з темного під'їзду, і його засліпили сонячні промені, що вигравали на пустирі. Йому невтримно схотілося побігати босоніж по високій траві, як, бувало, він бігав у себе в селі.

Посеред пустиря був смітник, його давно че чистили, і він здіймався горою над зеленою соковитою травою. Жак ще звіддаля побачив зігнуту чоловічу постать. Чоловік стояв спиною до нього. То був ганчірник. У руках він тримав довгу палицю з гачком на кінці. Він спритно виловлював з купи виварені білі кістки, ганчір'я, шматочки бляхи, драні черевики. Поява Жака налякала чорного кота з худими, запалими боками. Він здригнувся, вигнув спину і дременув геть. А ганчірник був так захоплений своєю справою, що й не помітив, як ззаду до нього підійшов Жак.

— Пробачте, добродію, можу я вас потурбувати?

Чоловік, який, видно, не звик до такого ввічливого поводження, здивовано обернувся. Він мав зів'яле, все в зморшках обличчя, сльозаві очі.

— Ви давно тут працюєте, добродію? — так само ввічливо продовжував Жак.

Чоловік явно занепокоївся.

— Давно, дуже давно, коли ти ще на світ не родився, — прошамкотів він беззубим ротом. — І давно уже ми поділили землю з Одетою Деле. Вона прийшла пізніше, ніж я, і їй залишилася ділянка на початку вулиці. Хоч вона й гірша, але ж я прийшов перший. А тут я сам і нікому нічим не поступлюся!.. — Старий грізно насупив сиві брови.

— Та я не про це, — заквапився Жак запевнити ганчірника.

Але старий не дав йому договорити:

— Я бачу, що одягнутий ти по-панському, а хтозна, що в тебе на думці. На вигляд ти простий, а може, з молодих та ранніх. Ти гадаєш, наша робота легка й кожному під силу?

Жак вирішив заспокоїти старого і розповісти усе щиро.

— Та що ви, добродію, я зовсім не того прийшов, щоб вас позбавити шматка хліба. Я розшукую родича, який колись жив на цій вулиці. І якщо ви й справді давно тут працюєте, то, може, знали мешканців з дванадцятого будинку…

— А чого ти мене питаєш, а не когось іншого? — і досі підозріло запитав гінчірник. Але в його голосі уже не було настороженості.

— Але ж будинок згорів, і нікого з мешканців не залишилося…

— Це справді так! — мовив, заспокоюючись, старий. — Сідай, поговоримо! — І він присів на траву поруч із смердючим звалищем, не звертаючи уваги на великих зелених мух, що злітали з купи бруду.

«Що буде, те й буде!» — подумав Жак і, хоча й шкода йому було добротний дядечків костюм, сів на траву поряд зі старим.

— То як же звати твого родича, молодий чоловіче?

— Фірмен Одрі.

Почувши це ім'я, старий знову насторожився.

— А давно ти його не бачив? — ухильно запитав він.

«Треба говорити щиро! — знову вирішив Жак. — Інакше я нічого не доб'юся».

— Я знаю, що його заарештували й вивезли. Куди — невідомо ні мені, ні іншим родичам. От я й хочу дізнатися, хто навідувався до нього перед тим, як він зник, хто з колишніх сусідів може розповісти про нього і його друзів. Сам я з села і тому не знаю, як до цього підступитися.

Старий запитально подивився на. Жака сльозавими, водянисто-блакитними очима, ніби хотів переконатися, чи правду він каже.

— Добра людина був Фірмен Одрі, — повільно промовив він, — усіх у кварталі лікував задарма, та ще і грошей, бувало, на ліки дасть… Я раніше з покійною дружиною разом працював, ще коли Одета Деле і носа сюди не потикала. То він, траплялось, і дружину мою лікував…

Довго й плутано говорив старий, згадуючи своє минуле життя і не обминаючи нагоди похвалити Фірмена та послати прокляття на голову Одети Деле.

Терпляче слухаючи розповідь старого, Жак час від часу вставляв слово, щоб повернути розмову до теми, яка його цікавила.

— Може, ви знали когось із друзів Фірмена? Може, найближчого його друга?

— Того, хто його зрадив? — пожвавішав старий. — Як же його не знати! Адже я не тільки за оцією ямою наглядав, я і двори підчищав. І завжди вони були разом, нерозлучні…

— А як його звали?

— Дружка себто? Здається, Робером.

— А прізвище як?

— Цього не пригадую, та, здається, і не знав… Був значно гірший від нашого Фірмена, сам товстий, а з обличчя непоказний. Але як сталася біда з Фірменом, кажуть, сватався до його нареченої. І раптом, хтозна-яким побитом, опинилась у нього карета… Він до Фірменової нареченої у тій кареті приїхав руку просити.

— А вона? — із завмиранням серця запитав Жак.

— Вона його й на очі не пустила — вигнала! От яка дівчина була!

— А її як звали? Може, згадаєте? — запитав Жак без будь-якої надії почути відповідь.

— Хоч ніколи її й не бачив, а ім'я пам'ятаю, аякже. Звали її Ежені.

— Ежені! — повторив Жак. — Ну, а прізвище? Було ж у неї прізвище? І що з нею сталося? Де вона?

— Прізвище, здається, Лефлер або, можливо, Лекер, от уже не пригадую, адже давненько це було… А що красуня вона писана була, це всі говорили… Поки будинок не згорів, мешканці довго про це говорили, хоч Одрі не перший і не останній потрапив у тюрму за те, що за бідних душею вболівав. А потім будинок згорів, мешканці роз'їхалися хто куди… А Ежені сюди не ходила. Фірмен сам її навідував. Що сталося з нею, не знаю, не чув, та,