Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

так, Арсене, — задумливо мовив слідчий прокуратури. — Поки отримаємо висновки експертів, треба дізнатися про Шеляга і тих, хто до нього тут жив. А я підтягну сьогодні деякі справи, щоб завтра цілком приступити до цієї. Радий, що знову працюватиму з тобою.

— Я теж, Глібе.

16.

Насамперед я опитав сусідів покійного Шеляга. Згадували його як мовчуна і відлюдька: ні разу не забив «козла» і не баландрасив за столиком у куцому дворі під шовковицею. Можливо, рання смерть дружини спричинилася до самітництва. Після роботи він завжди майстрував — ніколи не відмовлявся полагодити замок чи кран, випиляти ключ, справити електропраску або розетку. Від Шеляга не чули лайки і не бачили його п'яним.

На жаль, старих пожильців не залишилось, а молодші не знали, коли Шеляг поселився у домі. Найдавнішій сусід пам'ятав, що вже застав його в 1955 році, а в наступному Павло поховав дружину й відтоді жив із сином. Не одружувався вдруге, хоч чоловік із себе непоганий, і молодиць не водив, не помічали. На похороні був син, інженер якогось уральського підприємства, і багато товаришів із суднобудівного заводу. Опісля син роздав майно сусідам, собі взяв тільки сімейні фотокартки, батькові ордени і слюсарний інструмент.

Після розмови з сусідами вийшов на вулицю. Хотів їхати на завод, коли побачив на протилежному боці, навпроти будинку Шеляга, старого чоловіка. Він сидів на стільці біля дверей квартири. Теж сусід. А чому б?..

Чоловікові років за шістдесят, маслакуватий, довгоголовий, із сивим рідким волоссям, зачесаним на лисину зморшкувате обличчя засмагле, як і великі, мов граблі, руки. Він кришив скибочку хліба. Крихти падали долу і навколо дядька стрибали горобці, - видзьобували поживу. Його кістляві ноги лежали поверх кімнатних капців, і старий ворушив скоцюрбленими пальцями, мружився від задоволення, гріючись на весняному сонці.

Горобці пурхнули раніше, ніж я спинився. Чоловік звів голову й невдоволено зміряв мене бляклими очима. На привітання лише кивнув. Я зам'явся, не знаючи з чого розпочати розмову. Та за хвилину дядько сам повів її.

— Чого це до хати покійного Павла приїздило стільки машин? — запитав.

— Начальство із жеку, — ухильно відповів я, завваживши, що у нього гострий зір і добра пам'ять, якщо помітив мене серед гурту і впізнав. — Дивилися на ремонт. А ви знали Павла?

— Трохи. Іноді й по кухлеві пива перехиляли. — І на його тонкі губи виблукала мрійлива посмішка. — Е-хе-хе, були часи… — кинув подалі від себе крихти.

— А хто до нього жив у тій квартирі? — вдаючи байдужого, поцікавився.

— Хто? — чоловік поворухав пальцями ніг, пошкріб тім'я. — А Петро «Перший».

Мені спочатку здалося — він насміхається чи жартує, проте сидів серйозний, втупивши погляд у будинок Шеляга.

— Який Петро «Перший»? — перепитав я й додав: — Цар-батюшка?

— Еге, цар — перший фотограф у місті, — уточнив старий. — От і прозвали Петра — «Перший».

— Інтересно, — щиро вихопилось у мене. — А його прізвище?

— Хе, чого захотів… — чоловік осудливо покрутив головою. — Минуло ж дай боже років. Працював Петро у фотографії коло кінотеатру «Промінь». Це пам'ятаю. А потім кудись подівся. Я вернувся через десять років після вербовки, а його вже нема, і сусіда помінялись.

Я пильніше придивився до дядька і під засмагою на обличчі й руках розгледів сині цятки, наче краплини впрасованого пороху від близького вибуху. Очевидно, воював, зробив я висновок, проймаючись вдячністю до дядька за потрібну інформацію.

— Тодосе, з ким це ти язика полощеш? — долинув з відчинених дверей сварливий жіночий голос.

— О, запрацював мій відбійний молоток, — насмішкувато зауважив старий. — Зараз видасть на-гора сім мішків вовни…

Неоціниму послугу зробив мені колишній шахтар: уже намітився слід, який вів до фотографа. Тепер вирішальне значення мали два факти: в якому році поселився слюсар і скільки часу пролежали останки під підлогою. Останнє точно визначать експерти. Тоді відразу стане ясно, кого підозрювати — чи Шеляга, чи фотографа Петра.

І все-таки я пішов на завод. У відділі кадрів мене направили в одинадцятий цех. Робітники добре знали Шеляга. Виявилось, що Павло Артамонович був раціоналізатором, передовиком виробництва, обирався в цехком профспілки. Мені навіть розшукали велику фотокартку з нього (красувався колись на Дошці пошани). В білій сорочці, при краватці, із зачіскою «їжачок» — спокійно і трохи похмуро, як усі мовчуни, дивився з портрета ветеран праці. Єдине, чого ніхто не пам'ятав, — його переселення з барака на вулицю Шолом-Алейхема. Казали, десь у 1949–1950 роках.

Непевність не позбавила надії, що встановлю рік переїзду Шеляга на нове місце проживання. І можливо, мені допоможуть фотографи з майстерні біля кінотеатру «Промінь». А раптом досі у ній працював наступник Петра?! До речі, фотографи не забувають своїх колег. А Петро «Перший» як я зрозумів, був постаттю помітною серед них.

Одначе перед тим, як сісти в тролейбус, ніби потягло до телефонної будки подзвонити Топчію й запитати, чи приходив м'ясник Заваров допомогти створити фоторобота на третього підозрюваного.

— Анатолію, це Загайгора, — сказав я у трубку.

— Куди ти подівся, Арсене?! — збуджено вигукнув Топчій. — У мене надзвичайні новини! Негайно приїдь!

Мені аж забракло повітря. Невже зізнався Шалапуха і виказав спільників? Хто ж вони? Мабуть, готувалися їх затримати, а я тут…

17.

До тролейбуса вскочив на ходу. Ох, як повільно він рухався! Зупинки, світлофори…

Швидким кроком (а хотілося зірватися на біг) дістався нашого відділу. Долаючи по три сходинки, піднявся на третій поверх. Ось і кабінет Топчія. Перевів подих і рвучко відчинив двері. Анатолій підвів голову, і на його блідому обличчі заграла задоволена посмішка.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав од порога.

— Сідай, сідай, Арсене, — радісно запросив слідчий. — Відхекайся трохи.

Я опустився на стілець. Топчій таємниче шелестів паперами, загадково поглядаючи на мене крізь окуляри.