Микола Васильович Білкун - Роман шукає

ні на кого. І на них теж ніхто не звертав уваги. Німців тут бачили різних: і зухвалих, бундючних в гіркі дні окупації, і метушливо-переляканих при відступі, і мертвих, і, нарешті, полонених. їхня сіра валка викликала не більше цікавості, ніж сірий брук під ногами. Похнюплені, німці йшли розбирати створені ними ж руїни.

Інші нації тим часом продавали, купували, перепродували, міняли, вимінювали, ворожили, брехали, клялися, сміялися, рекламували, пропонували, крали, галайкотіли, нишпорили, ловили гав, божилися, кепкували, плакали, співали, топтали одна одній мозолі на ногах, кашляли, пили, шукали, хапали за поли, лаялись — і все це разом називалось Євбазом. У ті часи він переживав зеніт своєї химерної величі, свого нужденного багатства і двозначної слави. Серйозний конкурент одеського Привозу, він ще й не підозрював, що вже демобілізовуються архітектори, вже із зеленими «Сидорами» за спинами їдуть вони додому, ще не встигнувши або не маючи за що купити на тому ж таки Євбазі цивільного піджака, просто в гімнастерках сідають за кульмани, пришпилюють загрубілими пальцями аркуші ватману й починають писати смертний вирок цьому стовковиську. Мине всього кілька років, і сірий брук Євбазу навіки зникне під лиснючим асфальтом, ніби весняна злива змиє підсліпуваті халупи, ятки, кіоски, збиті бозна й з чого. Виросте там цирк, один з найбільших універмагів, новітній готель, вишикуються нові квартали, молодята тут крутитимуть носами, бо в магазині «Юність» не буде на ту хвилину фати до лиця. Саме поняття Євбаз зникне назавжди. Для прийдешніх поколінь це місце зватиметься площею Перемоги, посеред якої стрімко виросте увись пам’ятник на честь міста-героя…

Але поки що Євбаз був у зеніті могутності, і людей на ньому — як колись буде хіба що на стадіоні під час відповідальних і принципових матчів. Трос інвалідів на милицях поринули у натовп, як камінці у вир.

З усіх боків Євбаз оточували ятки та хатини, де не тільки торгували, а й продукували. Так, базар мав свою власну промисловість. В отих розвалюхах дислокувалися різні артілі промкооперації. Серед них чимало й артілей інвалідів, але самих інвалідів там було не густо. Здебільшого там працювали громадяни з рожево-бузковими обличчями, з хрипкими могутніми голосами. Всі вони були вдягнені у засмальцьовані ватянки, і як узбек не розлучається навіть у спеку зі своїм халатом, так рожево-бузкові громадяни не розлучалися зі своїми ватяниками, що називалися ніжним словом «куфайки». Хай лінгвісти сушать собі голови над тим, які метаморфози відбулися із словом «фуфайка», перш ніж воно стало «куфайкою». Євбаз знає: «фуфайка» — то одне, а «куфайка» — то вже зовсім інше.

Куфайку — будь-якого фасону, якості, ступеня зношеності — можна було придбати тут-таки. Меткі, дзвінкоголосі жінки, на долю яких випало таке, що й у страшному сні не приверзеться молодицям з Чікаго чи Ріо-де-Жанейро, за власними стандартами і фасонами шили куфайки на базар. Сировиною служило будь-яке гноття, але правила гарного тону вимагали, щоб це гноття було пофарбоване в зелений колір. Проте повоєнний час позначився і на куфайках: на ринок почали надходити сині, чорні, коричневі, сірі й навіть пістряві куфайки, серед яких були кокетливі жіночі, маленькі дитячі й суворі чоловічі.

Всі артілі мали імена великих людей. Власне, вибір імен був не надто великий: артіль ім. Чапаєва, артіль ім. Суворова, артіль ім. Кутузова, артіль ім. Покришкіна. Артілі імені героя-льотчика спеціалізувалися в основному на виготовленні примусних голок. Взаємозв’язок авіації й продукції цих артілей не так уже й важко було встановити: у примуса й двигуна винищувача багато спільних рис. Насамперед, і в примус, і в бак винищувача заливалося пальне. А як вони обидва гули! Артілі імені Чапаєва, Кутузова і Суворова належали шевцям, кравцям, жерстяникам. А в одній артілі ім. Суворова ремонтували велосипеди, хоч, як відомо, великий полководець і не чув про цей транспорт.

Євбаз, неначе фортечною стіною, був оточений майстернями, ятками, пунктами скупки, не надто переобтяженими гігієною закусочними. А всередині, на плацу, продавалося й купувалося все, що створила цивілізація п’яти континентів за останні сто років. Тульський самовар з фельдфебельськими медалями чудово почував себе в сусідстві з американською бритвою фірми «Желет», німецький штампований годинник (так чудово влаштований, що він ішов рівно стільки, скільки потрібно було, щоб дістатися з ринку додому, а потім зупинявся назавжди) продавався поруч з дідівським кожухом, піджак з англійського бостону не ображався на старі, підшиті шкірою валянки.

Але хлопців усі ці товари не дуже хвилювали. Та й грошей у них було малувато, не по тутешніх вони цінах. Тож никали собі по базару сюди-туди в пошуках чогось цікавенького. Може, почнеться бійка, може, хтось у когось щось поцупить. Правда, Ігор раз у раз прицінювався до речей, не потрібних не тільки йому, а й невідомо кому потрібних взагалі. Йому дуже цікаво було знати, скільки може коштувати труба без грамофона, собачий ошийник, клітка для канарки, рама від трюмо.

На весь Євбаз розлягався голос червоноокого дідка з ватою у вухах:

— А от срєдство од бліх, клопів і тараканів! А от срєдство од бліх, клопів і тараканів! Знічтожаєть мгновєнно і без запаха.

Ігор поторсав дідка за рукав.

Дідок аж здригнувся, ніби прокинувся, і вийняв вату з лівого вуха.

— Чого тобі?

— А як ваше средство «знічтожаєть мгновенно і без запаха»?

— Одчепись. — Дідок знову заплющив очі, засунув вату у вухо і загорлав на весь Євбаз: — А от средство од бліх, клопів і тараканів!

— А на мух і комарів ваше средство діє? — реп’яхом причепився Ігор до дідка.

— Ще раз кажу: одчепись.

— А патент у вас є?

— Одчепись, востаннє кажу. А от срєдство…

— Одчепись від нього, — втрутився Мартин. — Бо він тобі свого средства зараз сипоне межи очі.

— І знічтожить мгновєнно і без запаха, — додав Славко.

Але Ігор уже забув про дідка. Інше привернуло його увагу. Та й не тільки його, бо навколо гевалуватого, червонопикого типа в солдатській гімнастерці й кепці зібрався чималенький натовп.

— Червінці роздаю, роздаю червінці, — хрипким голосом вигукував червонопикий тип, ляскаючи себе по долоні складеним удвоє широким ременем. — Червінці роздаю. Підходь, хто не ледачий.

Пропозиція була настільки спокуслива,