Микола Васильович Білкун - Роман шукає

наче бляшаним, листям каштанів. Зрідка десь далеко гарчав трамвай на повороті, чітко відлунювали на тротуарі підбори пізнього перехожого. Схлипнув і загув паровоз, але ці звуки не тільки не порушували глибокої тиші, а ніби підкреслювали її.

Заснув Ігор дуже пізно, твердо поклавши собі, що з завтрашнього ранку він почне жити по-новому.

А коли настав ранок, Ігор прокинувся і відчув, що всі його гризоти, всі його сумніви облетіли з душі, як облітає навесні іржаве листя із глухого дуба. Ранок був напрочуд сонячний. Але не сонце першим побачив Ігор, коли прокинувся. Він побачив медсестру Любочку. Вона сама була як сонце: чистенька, біленька, рум’яна і весела.

Любочка роздавала вітаміни й риб’ячий жир. Це були основні медикаменти, якими останнім часом їх лікували. Нестерпні перев’язки, біль і нагноєння, підвищена температура і зняття швів, уколи і переливання крові — все це залишилося позаду, забулося, з усіх ліків залишилися лише горошки вітамінів і цей смердючий риб’ячий жир, про який казали, що саме він і є еліксиром здоров’я. А з Любоччиних рук цей риб’ячий жир здавався навіть смачним.

Коли чергувала медсестра Віка, «старуля», як прозвав її Славко Іванченко (бо таки для них була й пристаркувата, років, мабуть, за тридцять), вони коверзували, не хотіли того риб’ячого жиру, відмовлялися навіть од вітамінів. Яку користь дають для здоров’я риб’ячий жир і вітаміни, — це міг зрозуміти лише той, хто ковтав їх із Любоччиних рук.

Ох, мила Любочко, Любочко-сонечко! Ось вона підійшла до Щербини й примовляє:

— Дядечку Щербиночко, з’їжте вітамінчик! І риб’ячим жиром запийте його! І будете ви в мене здоровенькі-пре-здоровенькі, сильненькі-пресильненькі!

Кострубатий Щербина розквітав, молодшав років на двадцять і, ще не ковтнувши вітаміна та риб’ячого жиру, який, до речі, йому дуже подобався, ставав здоровеньким-прездоровеньким, сильненьким-пресильненьким. Він широко роззявляв рота, ніби вітамін той завбільшки з картоплину, і Любочка кидала йому зелені горошки прямо в пащу. Здавалося, якби Щербина роззявив рота ще трохи ширше, він міг би необережно ковтнути медсестру, як вовк Червону Шапочку.

Дивився Ігор на Любочку, і починали в ньому нуртувати якісь дивні почуття, які ще не можна було назвати коханням, але від яких ставало млосно й солодко. Любоччин каштановий кучерик, що вибився з-під косинки, госпітальні тапочки найменшого розміру, цяточка-мушка в ліпому куточку нижньої губи, квасолька-носик, присипання золотавим пилком ластовиння з метеликових крил, — все це в Ігоревих очах (та хіба тільки в Ігоревих?) набирало особливого значення.

Любочка завжди розмовляла з ними так, ніби це не їй, а їм по сімнадцять років. Але їй і це пробачали. Навіть насмішкуватий Семен Анципер при ній ставав вареник вареником. Спробувала б натякнути на їхній вік медсестра Віка, нагадати, що їм ще треба рости й розумнішати, Анципер обов’язково знайшов би, чим їй допекти. А Любочці вибачалося все.

— Хлопчики, а де Бутько?

Вони вихопилися один перед одним інформувати Любочку:

— Бутько вже пішов!

— Клим на «тучі».

— На «тучі» — це на товкучці!

— На Євбазі.

— Ти залиш йому на тумбочці. Не бійся, ми не з’їмо.

— А я й не боюся, їжте, я ще принесу. У вашому віці вітамінчики і риб’ячий жир дуже корисні.

Вона розсміялася, як струмочок на камінцях, — дзвінко, весело і ніжно, і зникла за дверима палати. Як сонечко, на яке набігла хмарка. Ех, як Ігореві хотілося її повернути! Він вирішив, що зараз одягнеться, поснідає, мотнеться до міста, спекульне квитками і на виручені гроші купить Любочці якийсь подарунок. Але згадка про залізничну касу, про квитки й спекуляцію потягла за собою іншу згадку — про вчорашню пиятику, про тверде рішення почати нове життя. А як його почати, з чого?

Ігор Вербицький гадав, що в таку гарну погоду нове життя треба розпочинати з прогулянки, тож підбив Славка й Мартина поїхати з ним на «тучу».

— Для чого? — поцікавився практичний Славко, який нічого і ніколи не робив так собі, кожному вчинкові мусив знайти вмотивування і виправдання.

А ось Мартин не питав нічого: якщо товариші вирішили йти, то чому б не піти, не підтримати компанію? А коли вони вирішать зостатися, то можна й зостатися.

— Для чого? — розгублено перепитав Ігор, який і сам до пуття не знав, для чого їм їхати на «тучу». — Як це для чого? Семенові сигарет привеземо.

Семен Анципер скоса подивився на Ігоря грачиним своїм оком.

— З тебе, Ігоре, ще люди будуть, — сказав зворушено.

Спочатку вони втрьох дружно йшли тротуаром.

— В ногу? — спитав Мартин.

— В милицю! — поправив його Ігор. — В ногу не вийде.

В ногу й справді не виходило, бо в Ігоря з Славком не було лівих, а в Мартина правої ноги.

Потім вони втрьох їхали трамваєм.

У ті повоєнні часи трамваї ходили так, як тепер подекуди ходять таксі: не туди, куди потрібно пасажирові, а туди, куди потрібно водієві. Раптом вагоновод заявляв пасажирам, що «вагон пойдьоть на Сталінку, а на вокзал не пойдьоть». Виходив, переводив стрілки, і пасажирам доводилося або їхати туди, куди вагон «пойдьоть», або тюпати далі пішки. Вагоновод трамвая, в якому вони їхали, довго й нудно торгувався з пасажирами, який маршрут обрати, і врешті-решт довіз їх майже до самого Євбазу.

Міська інституція, яку Клим Бутько називав «тучею», серед аборигенів міста мала іншу абревіатурну назву — Єв-баз, що означало: єврейський базар. Якщо бути точним, то, хоч євреї в житті цієї інституції відігравали далеко не останню роль, базар цей варто було назвати Інтербаз, що означало б «інтернаціональний базар». Не можна поручитися, що представники індійського племені гуарані чи африканського банту побували коли-небудь на Євбазі, але, мабуть, половина націй, що населяють земну кулю, мали в останній воєнний та перші післявоєнні роки своїх повноважних представників, акредитованих на цьому базарі.

Ось і зараз збоку, вулицею, що перетинала базар, сунула мишасто-сіра валка вчорашніх повелителів Європи. Військовополонені німці йшли розбирати руїни. Для них ярмарок явно скінчився. Вони йшли похнюплені, байдужі, не дивлячись