Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

— Можемо показати, Даниле Яковичу, — засміявся Олесь, — на ваше бажання можемо вам тут м’яса підсмажити, чи, скажімо, пальця припекти… Одному професорові, знаєте, так припекли, ай-яй…

Але це не справило вражіння на Данила Яковича. Він покрутив в руці цигарку, ще раз поглянув на генератор і відповів:

— Ти мені, приятелю, такі штуки не показуй, вони мені ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович писав, що ваша машина мусить все чисто наше зерно для засівної просвітити. Я, правда, не знаю, що з того вийде, не дуже довіряю. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Цього було досить. Містер-Пітерс, що досі слухав неуважно жартівливу розмову, повернувся до директора. Очі його заблищали, брови зійшлися. Це були грізні ознаки.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте, товаришу директор? Га? Що це ви хотіли сказати тим вашим «якось воно»? — почав Містер-Пітерс. — Та ви знаєте, що саме ви насміляєтесь брати під сумнів, га?

Він насувався на директора. Його рука з люлькою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив:

— Та не те, щоб зовсім, але…

— Е, ні, пробачте, — насідав Містер-Пітерс, — на якій підставі ви насмілилися таке казати? Та чи не знаєте ви, що досліди навколо просвічування зерна ультракороткими хвилями почалися вже кілька років тому? Чи знаєте ви, яких наслідків устигли вже досягти вчені? Згадайте, що ще року 1930-го берлінський професор Гільдебрандт провадив такі досліди. Ви знаєте, чого він досяг ще тоді?

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючись ще далі.

Але розлютованого Містера-Пітерса годі було спинити. Він уже розмахував обома руками й вигукував:

— Цей професор Гільдебранд просвічував насіння простими дециметровими хвилями, всього тільки від одного метра до тридцяти сантиметрів завдовжки. Це ж дурниця, порівнюючи з нашими міліметровими хвилями, розумієте? І знаєте, чого він досяг?.. Насіння звичайнісінької місячної редьки, яке він просвічував усього тільки п’ятнадцять секунд, вже через два тижні дало плоди. А від звичайного насіння ніколи не щастило дістати плоди раніше, ніж за чотири, розумієте, чо-ти-ри тижні. Ось як. Удвоє швидше. Удвоє, га?

— Та я ж… — спробував знов виправдатися Данило Якович.

— Ні, ні, це далеко не все. Інші досліди дали ще кращі наслідки. Насіння соняшника, просвічене так само протягом усього тільки п’ятнадцяти секунд, зросло, дало велику рослину, що дала плоди, — протягом усього шести тижнів. Розумієте? Соняшник з насіння за шість тижнів? Ви можете таке зробити?..

Містер-Пітерс гнівно спинився. Данило Якович використав цю паузу:

— Та звісно ж ні, я не можу. Голубе мій, я ж ніколи не говорив, що я проти твоїх хвиль. Я цілком за. Отак, і руками, і ногами. Просвічуй, спасибі тобі скажу. Я тільки…

— Почекайте, — суворо перепинив його Містер-Пітерс, — я забув ще про один випадок. От, скажімо, гарбузове насіння. Скільки часу воно в вас тут зростає, вистигає, дає овоч?.. Цілі місяці, чи не так?

— Так, — погодився Данило Якович.

— А просвічене ультракороткими хвилями насіння зростає, дає рослину, вистигає й дає нові гарбузи діаметром аж сорок сантиметрів. Розумієте? Гарбуз діаметром близько півметра.

— Та і в нас бувають такі, навіть ще більші…

— Та за який час? За місяці. А тут усього за шість тижнів. Я ж сказав.

— Не сказав ти… Себто, ні, все сказав, усе, — збентежився Данило Якович, помітивши, як знов нахмурився Містер-Пітерс.

Данило Якович навіть рукою махнув на нього. Відійшов убік, до стола, де Рома та Рая розкладали касети й інші прилади, подивився на них, почухав потилицю і сказав, обережно озираючись на Містера-Пітерса:

— Гарячий він у вас… той, як його… запальний якийсь…

Рома усміхнувся, згадавши про безконечні «фуули», які він щодня діставав від Містера-Пітерса. А Рая гордо відповіла:

— Але ж він правий. Знаєте, Данило Якович, ультракороткі хвилі — це таке дивне явище. Ось, наприклад…

— Е, ні, пробачте, мені час уже йти, — злякався Данило Якович, поспішно виходячи з лабораторії, — ви тут по черзі мені лекції читатимете, а в мене як не як, є ще інші справи. Ви краще починайте зерно просвічувати, година не чекає…

І він вийшов під звуки веселого сміху. Усміхнувся й Містер-Пітерс. Але відразу ж таки він знов посерйознішав. На хвилину він задумався, потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів:

— А ну, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файф міньют, усього п’ять хвилин. Треба точно встановити, хто з нас що робитиме тут.

Всі подивилися на нього із здивуванням: як так установити? Адже цілком і добре відомо, хто яку мав професію? Проте, Містер-Пітерс говорив далі:

— На мою думку, я правильно розумію Івана Петровича. Найголовніше з тих завдань, які ми зараз маємо, це просвічувати зерно. Олесь має починати. Перед ним багато роботи. А втім, сам він не встигне все зробити. Ми по черзі допомагатимемо йому. Решта робіт поки що піде в другу чергу.

— Мої кролі в другу чергу? — здивовано й жалібно вимовила Рая, нахиляючи голову.

— Мої продукти… в другу чергу? — перепитав Рома.

— Так, у другу. А так само кури, і яйця, і корови, і всяка інша худоба, інші тварини. Насамперед зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби засівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Олесь візьметься до роботи сьогодні ж. А я пішов поговорити з директором. Ромо, ти, мабуть, підеш зі мною. Вам, Раю, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. А Олесь готуватиметься. Пішли.

Дивно, але ніхто й не подумав здивуватися з приводу того, що Містер-Пітерс несподівано взяв на себе функції розпорядчика й головного начальника. Може, сталося це тому, що такий стан був обумовлений всіма попередніми подіями. Кому ж, дійсно, як не шановному винахідникові й конструкторові нового генератора й слід було взяти на себе