Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

кімнаті. Але все вирішив випадок. Хіба вона може з ним позмагатися? Клаудії навіть майнуло, чи не відмовитися від поїздки, хоча вона так довго збирала на це гроші, кілька людей спричинилися до того, щоб вона могла поїхати до Закопаного. І що? Тепер отак їм подякувати? Образитися лише через те, що вона ненавидить Агату? Клаудія у відчаї сіла за парту. А коли до них приєдналася ще й Зося, її нехіть лише зросла.

Зося витягла свій жеребок зі словами:

— О ні, нізащо!

Вона теж глянула на класну керівничку, і хоча та завжди ставилася до Зосі поблажливо, то цього разу відповіддю було заперечне хитання головою й стиснуті вуста. Жодних винятків. Засади однакові для всіх. Може, якби це не відбувалося в присутності всього класу, їй вдалося б якось уникнути товариства Клаудії й Агати, але тепер, після невдалого жеребкування, проблема стосувалася кожного. Тож Зося сіла за парту, намагаючись поводитися максимально гідно. Краєм ока позирнула на дівчат. Агата втупилася у вікно. Щодо неї, то вона ладна була оселитися в кімнаті з бенгальським тигром, дівчина настільки всіх зневажала, що їй було начхати на всіх сусідів, які їй дісталися. Клаудія таки добряче розлютилася. Вона втупилася в парту, зціпивши вуста, гойдала ногою, удаючи байдужість. Але актриса з неї була кепська. Вона будь-що силкувалася приховати роздратування.

«Ну, чому вчителі завжди намагаються зіпсувати учням будь-яку радість? Нащо їм це? Невже вони ніколи не були молодими? Прикриваються вихованням, а насправді радіють, коли їм вдасться когось принизити», — такої думки була переважна більшість учнів, які виходили тієї п’ятниці зі школи. Екскурсія, така класна річ, а все-таки нею не натішишся.

Та це було не зовсім так. Вони все ж раділи. Раділи бодай тому, що поїздка таки відбудеться, що понад тиждень не буде уроків, батьків, заборон. Якщо ціною свободи мала стати присутність ненависних однокласників — нема на те ради, нехай, можна витримати.

У понеділок уранці, щойно минула сьома, усі посідали до автобуса з таким виглядом, наче нічого не сталося й у класі не було жодної ворожнечі. Вони ладні були навіть учительці пробачити її підступні витівки. Усі поводилися галасливо, сміялися й займали місця в передчутті чудової пригоди, яка на них чекає. Вийшовши зі школи, вони якось змінювалися.

Автобус був великим, і навіть коли вже всі повсідалися, залишилося чимало вільних місць. Рушили. Анин з усіма своїми справами залишився десь позаду в імлі.

Повільно сходило сонце.

Мабуть, дорослі ніколи не збагнуть, чому так відбувається, що під час екскурсій відвідини цікавих місць і оглядання пам’яток видається підліткам зовсім неважливим. Власне, сама мета поїздки, яку так довго визначають на класних зборах, її освітні цілі — усе це не має жодного значення. Ідеться про те, щоб вирватися з обіймів буденності, вдихнути трохи свіжого повітря, удати старших, ніж є насправді.

Агата внесла торбу до кімнати й відразу зайняла ліжко біля вікна. Не буде вона ні з ким цього обговорювати. Зоська зупинилася за нею, а Клаудія лише піднімалася сходами. Отже, вона перша й ні в кого не питатиме дозволу. Кинула торбу на підлогу і в черевиках гепнулася на ліжко мов колода.

— Що ти робиш? — не втрималася Зося.

— А що таке? Не можна?

Зося не відповіла. Після цілоденної екскурсії Краковом вона теж була страшенно втомлена, проте не кинулася на своє ліжко, навіть не присіла на краєчку, а почала розпаковувати речі. Агата дивилася в стелю й посвистувала.

Зося хотіла було зауважити щось ущипливе про свистіння в приміщенні, та на щастя, до кімнати ввійшла Клаудія.

— Нічогенька кімната! — миролюбно озвалася вона, бо досі не встигла погиркатися ні з ким із дівчат, і це її влаштовувало. Підійшла до вікна й спробувала визирнути, що було нелегко з огляду на Агату.

— І що ти там бачиш поночі? — непривітно поцікавилася та.

— Якісь вогні. Узагалі небагато.

— Тоді відвали в інший бік, бо я збираюся встати.

Уставати Агаті зовсім не хотілося, але їй саме спало на думку слово «відвали», яке дуже пасувало до Клаудії й могло її вразити, тож дівчина негайно створила ситуацію, у якій це слово можна було використати.

Клаудія відхилилася й невдоволено глянула на Агату, проте їй ніколи не вдавалося спромогтися на влучну відповідь. Можна було хіба що вдати, що їй начхати на зачіпки, саме це вона й зробила. Просто не відреагувала. Зося теж мовчала. Поки що Агатине було зверху.

Під час вечері Зося сіла якомога далі від Агати, проте в такому місці, щоб можна було за нею спостерігати. Ота історія з Патриком, про яку, на щастя, ніхто не знав, дошкуляла Зосі, і дівчина геть не розуміла, чому це їй раптом заманулося придивлятися до Агати. Може, з її обличчя можна здогадатися, чого шукає в дівчатах Патрик? Агатина зовнішність здалася їй звичайною, стиль викличним і неприродним. Якщо вже обирати з-поміж двох, то вона воліла Клаудію, яка трохи кумедно наслідувала моду й іноді виглядала мов карикатура.

Агата їла неквапно, мало, не роздивлялася навсібіч, не брала участі в розмовах, жартах, не кидалася, як усі, зеленим горошком.

Та попри зневагу, яку вона віднедавна відчувала, Зосі все ж здавалося, що Агаті дуже некомфортно із цим своїм показним відмежуванням від решти.

«Власне, кожен з нас — такий собі самотній острів», — пригадалася почута десь цитата. Може, це й звучало патетично, проте чудово підходило до цієї ситуації. Зося знала, що її в класі не люблять, бачила, що в Клаудії теж проблеми з однокласниками, усі з неї глузували позаочі. Агата теж може вдавати бозна-що скільки влізе, та насправді ніхто не здатен із цим змиритися.

У класі сформувалися невеликі тусівки, де підтримують одне одного. Хлопчачі, дівчачі, мішані. Ніколи до них не входить більше, ніж півдесятка людей. Так, наче п’ять — це якесь магічне число. Але й вона сама, і Клаудія, й Агата завжди залишалися поза будь-яким товариством. Цікаво, чому? Зося намагалася якось це пояснити, але