Микола Миколайович Міклухо-Маклай - Серед дикунів Нової Гвінеї

8 листопада

Знову вдарила гроза; в халупі скрізь мокро й вогко. Вставав уночі давати ліки хворим, які стогнали й охкали весь вечір і всю ніч. Близько дванадцятої години відчув легкий землетрус — земля ніби здригалася. Почувалося, що гори, весь ліс, хатина й риф тремтять під впливом могутньої сили. Гроза триває далі з безнастанною блискавкою та великим гуркотом грому. Злива й пориви вітру доповнювали цю картину.

9 листопада

Ранок був вогкий і свіжий (тільки 22 градуси вище нуля). Тепло одягнений, я пив на веранді чай, коли побачив перед собою Туя, який, також почуваючи свіжість ранку й не маючи відповідного до температури костюма, приніс з собою примітивну, але досить зручну, щоб переносити, грубку, а саме: грубеньке тліюче поліно. Підійшовши ближче, він сів коло веранди. Дивно було дивитись, як він, бажаючи зігрітися, переносив це поліно з одного боку тіла до другого — то тримав його коло грудей, то клав спочатку біля одного, а потім біля другого боку, то ставив його між ногами, зважаючи на те, яка частина тіла найбільше змерзла. Незабаром прийшло кілька жителів Бонгу; серед них був чоловік низенький на зріст із диким і боязким виразом обличчя. Він не відважувався підступити до мене, і я сам підійшов до нього. Він хотів був утекти, та інші його спинили. Подивившись на мене, він довго сміявся, потім почав стрибати, стоячи на місці; очевидно, це вигляд першої білої людини призвів його до такого дивного стану. Люди з Бонгу намагалися пояснити мені, що цей чоловік прийшов з дуже далекого селища, яке лежить у горах і зветься Марагум, щоб подивитись на мене та на мій дім. Усі тубільці з нагоди холодного ранку мали при собі свої «нагрівачі»; в декого замість поліна був охайно зв'язаний оберемок тростини. Присівши перед моїм кріслом, вони склали свої головешки й тростину на зразок багаття і почали коло нього грітись. Я не раз уже помічав, що тубільці носять з собою головешки, щоб, переходячи з одного місця на друге, мати змогу запалювати свої сигари. Трохи пізніше надійшла друга партія тубільців з Гумбу також із своїми гістьми з Марагум-мана, які зацікавили мене як верховинці. Тип їх був зовсім однаковий з приморськими жителями, але колір шкіри далеко світліший, ніж у моїх сусідів. Він не видавався темнішим від кольору шкіри багатьох жителів Самоа, і це мені одразу впало в очі. Особливо в одного з них шкіра на лиці була далеко світліша, ніж на тілі. Жителі Марагум-мана були присадкуваті, але досить кремезні: ноги міцні, з розвинутими литками. Я їм подарував дещо, і вони пішли дуже вдоволені, не перестаючи дивуватись з мого дому, крісла й одягу. В Улсона знову пропасниця. О п'ятій годині гроза, дощ, вогкість, тож я мусив сидіти вдома й кутатися.

Дощові дні мені надзвичайно неприємні. Через те що моя хатина дуже мала, вона править мені і за спальню, і за комору. Коли дощу нема, я цілі дні буваю поза нею; різні кутки майданчика навколо дому становлять власне мій дім. Тут моя вітальня з кількома колодами та пнями, на яких можуть розміститися мої гості; там, у затінку, де є далекий краєвид на море, мій кабінет з вигідним кріслом та складаним столом; було також спеціальне місце, яке я призначив на їдальню. Взагалі, поки не полили дощі, я був дуже задоволений моїм приміщенням.

10 листопада

Я бачу, що тубільці тут. — люди практичні, вони дають перевагу корисним речам над усяким дріб'язком. Ножі, сокири, цвяхи, пляшки тощо вони цінять далеко більше, ніж бісер, дзеркала та ганчірки, які вони хоч і беруть залюбки, але ніколи не випрошують, як сокири або цвяхи.

Недовірливість моїх сусідів буває просто-таки смішна. Якось вони дуже зацікавлено роздивлялися мій ніж. Я показав їм ще два великі ножі завдовжки з півтора фута й, жартуючи та сміючись, пояснив їм, що подарую ці два великі ножі, якщо вони лишать у мене в Гарагасі маленьке папуасеня, яке прийшло з ними.

Вони збентежено перезирнулися, швидко поговорили між собою й потім сказали щось хлопчикові, після чого той бігом метнувся в ліс. Тубільців було понад десяток, і всі вони озброєні. Вони, здається, дуже боялися, що я захоплю дитину. І це були люди, що вже разів з двадцять або й більше відвідували мене в Гарагасі.

Другий приклад: приходять до мене чоловіка три або чотири неозброєні. Я знаю вже наперед, що недалеко в кущах вони лишили одного або й двох чоловіків при зброї, щоб ті в разі потреби встигнули до них на допомогу. Звичайно тубільці намагаються приховати, що вони приходять озброєні.

Про жінок годі й говорити. Я не бачив ще жодної поблизу, хіба тільки що здалека, коли вони тікали від мене, як від дикого звіра.

11 листопада

Сьогодні знову випала моя черга хворіти. Хоч приступ був ранком, проте він на весь день позбавив мене змоги будь-що робити. Улсона я знову поставив на ноги хіною. Бой ут: е ще хворіє. Я регулярно даю йому хіну й умовляю, щоб він їв, але він живиться майже самими тільки бананами та цукровою тростиною. Потай від мене, як це я дізнався від Улсона, він випиває багато води, дарма що я йому кожного дня кажу, щоб він не пив нічого іншого, окрім гарячого або холодного чаю.

Вечорами Улсон набридає мені постійними оповіданнями про своє минуле життя. У деяких людей це просто потреба говорити, вони не можуть жити без балаканини. А мені саме з такими людьми важко жити. Сьогодні ранком мені пощастило зробити досить вдалий портрет Туя.

12 листопада

Ночами тут далеко більше гамору, ніж удень. З опівдня до третьої або четвертої години, крім коників та дуже небагатьох птахів, нікого не чути; та тільки-но зайде