Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Знайшлися такі, що загукали:

— Нехай поміряються силою, то, може, подобрішають, а то давно вже вовком дивляться один на одного!

— Атож, — сказав котрийсь із гостей, — кожен із них хоче бути першим на селі. От і виявиться, хто справді перший!

— Чи не бачили ви чоловічка, що зветься Турб’єрном Гранлієном? — спитав Кнут. — Мені здалося, що він недавно був на подвір’ї.

— Він і досі тут, — відповів Турб’єрн і тієї ж миті так угатив Кнута у вухо, що той поточився на людей, які стояли збоку.

Запала мертва тиша. Кнут підвівся і, не озвавшись жодним словом, кинувся на Турб’єрна. Той не ухилявся, і почалась бійка навкулачки. Кожен із них намагався завдати супротивникові остаточного удару, але обидва були спритні бійці й тримали один одного на відстані. Турб’єрнові кулаки влучали частіше і, на думку глядачів, удари їхні були дошкульніші.

— Найшла коса на камінь, — сказав той хлопець, що відводив коня. — Дайте їм місце.

Жінки розбіглися, тільки одна лишилася стояти на верхньому східці ганку, щоб краще все бачити, — то була молода. Турб’єрн глянув на неї і на мить зупинився. Раптом він побачив у Кнутових руках ножа і згадав, що вона казала про свого брата. Він крутнувся і спритно вдарив Кнута в кисть так, що ніж випав, а рука повисла, мов нежива.

— Он як ти б’єшся! — крикнув Кнут.

— А ти як думав? — відповів Турб’єрн і знов кинувся на нього.

Кнутові було важко боронитися однією рукою. Турб’єрн підняв його вгору, трохи потримав, але довго ще не міг звалити на землю. Нарешті таки звалив, потім знов і знов. Хтось інший давно здався б, проте Кнут був витривалий і щоразу схоплювався на ноги. Турб’єрн насідав на нього, Кнут задкував, і люди розступалися, даючи їм місце. Так вони обійшли все подвір’я, поки, нарешті, опинилися перед східцями. Там Турб’єрн ще раз високо підняв Кнута і кинув додолу так, що в того аж у голові загуло і він простятся на кам’яній плиті. У Турб’єрна з натуги підігнулися коліна. Кнут якусь мить пролежав мовчки, тоді застогнав і заплющив очі. Турб’єрн випростався, підвів очі і трапив поглядом на молоду, яка нерухомо стояла й дивилася на брата.

— Підклади йому щось під голову, — мовила вона, повернулась і пішла до хати.

Повз ганок проходили дві старі жінки, і одна сказала другій:

— Господи, знов хтось лежить. Хто це?

— Кнут Нордгауг, — відповів якийсь чоловік.

— Ну, то, може, тепер менше буде бійок. Хай би витрачали свою силу на щось інше.

— Твоя правда, Ранді,— мовила перша жінка. — Дай боже, щоб вони облишили свої чвари і взялися до чогось кращого.

їхні слова вразили Турб’єрна. Він стояв і дивився на тих, що поралися біля Кнута. Йому щось казали, але він не озивався. Потім зовсім відвернувся від них, думаючи про своє. Згадав Сюневе, і йому стало соромно. Як він пояснить їй сьогоднішню пригоду? Виходить, не так легко скінчити з минулим, як йому здавалося.

Раптом позад нього хтось гукнув:

— Бережись, Турб’єрне!

Не встиг він обернутись, як хтось схопив його за плечі, пригнув до землі, і тіло його пронизав пекучий біль. Він навіть не міг би сказати, де саме боліло. Навколо залунали голоси, потім ті голоси ніби віднесло хвилею, інколи йому здавалося, що і його десь несуть, але чи справді несуть, він не був певен.

Час спливав дуже повільно, Турб’єрна обсипало то морозом, то жаром, потім він раптом відчув, ніби став зовсім легкий, такий легкий, що знявся в повітря. І тоді збагнув, що з ним сталося: він летів понад деревами, від однієї верхівки до іншої, ось уже опинився над сосняком біля їхнього хутора, потім над гірським пасовиськом, а тоді над найвищою горою. Над ним схиляється Сюневе й плаче, каже, що йому не треба було так довго мовчати про своє кохання. Він сам бачив, що Кнут Нордгауг стоїть їм поперек дороги, крізь сльози мовить вона, а тепер їй доведеться вийти заміж за Кнута. Вона ніжно гладить його по спині, і там, де її руки торкаються його тіла, Турб’єрн відчуває тепло, а від її гірких сліз у нього мокра вся сорочка. На великому гострому камені сидить навпочіпки Аслак і підпалює біля себе крони дерев, гілля тріщить і вогненним дощем спадає навколо нього, а він регоче, роззявивши рота, й вигукує: «Це не я підпалив, це моя мати!» З другого боку біля Турб’єрна стоїть батько і кидає мішки з зерном ген аж до хмар, там вони збираються докупи, а з розсипаного зерна утворюється ніби імлиста завіса, і Турб’єрн дивується, що зерно розлітається по всьому небу. А коли він знов переводить погляд на батька, той стає маленьким, таким маленьким, що його майже не видно в траві, а проте він кидає мішки ще вище й примовляє: «Кидай і ти зі мною!» Ген під хмарами стоїть церква, на її шпилі видно русяву господиню Сульбакена, вона махає червоно-жовтою хусточкою, а в другій руці тримає молитовник і кричить: «Не приходь сюди, поки не перестанеш битись і лаятися поганими словами!» Турб’єрн приглядається пильніше і бачить, що то не церква, а хутір Сульбакен, і сонце так блищить у безлічі віконних шибок, що йому боляче дивитись, і він заплющує очі…

— Помалу, помалу, Семуне! — почув Турб’єрн і, прокинувшись із важкої дрімоти, збагнув, що його несли. Він розплющив очі й побачив, що опинився дома в Гранлієні. В грубі палали дрова, біля нього стояла мати й плакала, а батько саме підіймав йоґо, щоб перенести до другої кімнати. Та враз обережно опустив назад на ліжко.

— Він ще живий, — тремтячим голосом сказав батько матері.

— Господи боже, він розплющив очі! — вигукнула мати. — Турб’єрне, дитино моя, що вони з тобою зробили?

Вона нахилилась, погладила його по щоці, і