Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— А ти вмієш скручувати карки? Навчи, га?

Усе, останній раз я веду баляндраси[36] із цямкачами[37]! «Вмієш гризти — гризи, а в наставники не пхайся — зуби повибиваю», — сказав я звірові всередині себе.

«І по бібліотеках нема чого більше лазити, зрозумів?»

…Мій батько дуже любив книжки. Тому, побачивши в Губицьких величезну бібліотеку, я провів там майже цілий день. Просто прогулюючись поміж стелажами, торкаючись корінців, витягаючи навмання першу-ліпшу книжку, гортаючи її, час від часу прочитуючи окремі уривки і знову повертаючи на полицю. Я пробував уявити себе в шкурі мого батька, пробував відчути те, що відчував він, помічник друкаря, ким бачив він себе і що могли б розповісти йому ці книжки.

Зовсім випадково я витягнув з другої полиці третього стелажа згори якийсь грубезний том про міфи, і мені до ніг упав пухкий конверт. Запечатаний сургучем. Із закам’янілим на ньому відбитком перемишлянського герба Сас.

Якби я розкрив його тоді, якби хоч переклав у інше місце, можливо, ми б зараз не рятувалися втечею в лісах Бродівського повіту.

Але мені здалося, що позаду стоїть мій батько і хитає головою. І говорить до мене приглушеним голосом:

«Я був лиш друкарем, і навіть гадки не мав, що мій син впаде так низько… Що він осквернить свою священну помсту злодійством…»

Коли Янек прокинувся, я вже розкладав на травичці свій улов.

— О!

— Це, звичайно, не фазани і не куріпки…

— А…?

— Усі питання потім.

Він заворожено простяг руку, і я був понадіявся, що пронесе. Травичка соковитенько зеленіє під задом, сонечко радісно б’є в ліпки[38], чому б і не помріяти? Але простягнута рука завмерла, і мої надії віддали Богові душу.

— Звідки ти все це взяв?

Бабуся прислала. Поштою.

— Їж-їж.

— Я маю право знати, що я їм!

Чого ж раніше не питав, коли подавали на тарілочках порцелянових з голубими квіточками? Та ще й кланялися при цьому.

— Кавалок козячого сиру, хліба буханець, три яйця, дві цибулини…

— Я добре бачу, що це! Я питаю, чиє все це?

— Ти бачиш тут ще когось?

Він зусиллям волі відірвав погляд від спокусливих страв і відправив його куди подалі.

— Я не буду чіпати краденого.

Мені, самі розумієте, кусень у горлі застряг. Але я чесно спробував зберегти мирний настрій.

— Щоб жити, треба їсти. Щоб вижити, треба вміти добувати собі на прожиття, урозумів?

Я якось говорив, що він був упертим. Так ось, я помилявся. Він був безнадійно впертим.

— Їж сам, — презирливо пересмикнув він плечима, ковтаючи слину. За милю було видно, як його підмивало хапнути обома п’ятірнями скільки хапнеться і запхати собі в рот. Я особисто так і чинив кожного разу, коли траплялася нагода. А траплялася вона нечасто. Вуйко Фонсьо добре знав, скільки в нього чого на кухні і в засіках, і якщо заставав кого за неналежним заняттям… Вічно голодні, ми билися до крові за право піднести до рота окраєць хліба. Чому ж тепер цей окраєць залишався в моїй руці неторканим?

Легенький стрибок — і я опустився поряд із Янеком, ніжно беручи того за барки.

— Слухай мене, цямкачу, і не бреши потім, що не чув.

Блукаючий погляд якось сам повернувся до мене. Очі часто-часто закліпали.

— Тут нема матусі і татуся, які гладили б тебе по голівці, примовляючи: ну ще одну ложечку, лебедику. І нема няньки, яка впрошувала б: а це за дідуся. Я на цю роль не годжуся, але якщо не вийде по-доброму — власноруч прив’яжу тебе до дерева і нагодую. І вір мені, ти в мене все з’їсиш!

Очі більше не кліпали, а щоки почервоніли, як у дівчини на сватанні. Подякуй ще, що заздалегідь попередив. Небагатьох я попереджав.

Коли на небо повиносили провітрити всі можливі пуховики, подушки і перини, ми рушили в дорогу. До слова: Янек ум’яв призначену йому порцію, усім своїм виглядом демонструючи протест. Давай-давай, демонструй, переживемо.

Настрій мій дещо покращився, ніби після вдалого жарту. День мав бути пригожим, Янек — безмовним, а рідне місто — близьким.

Правду кажуть: обіцяного три роки ждуть. Першим вибравшись із вибалка, я одразу ж скотився назад, зариваючи себе і Янека в найближчий верболіз. Добре, що ми не йшли гостинцем. Кільканадцять вершників щойно з’явилися на дорозі з того боку, звідки мали вийти ми.

У вухо задмухало:

— Чому ми ховаємося, може, вони на навчання їдуть?

Ну не вміли пан Губицький довго дутися, особливо коли на язиці крутилися сотня-дві дурнуватих запитань і, звичайно, під рукою був той, кому можна їх усі ставити.

Вершники неспішно зацокали повз нас. Точніше, цокали не вони, а коні, але в нас так уже заведено: не конячка-розумниця довезла, а молодець-наїзник доскакав. Був би він таким молодцем, якби довелося на своїх двох