Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

мить похололо. Вона таки вперше побачила величезне кругле приміщення цирку. з такої височини. Знизу, з манежу, купол цирку здається значно ближче, ніж воно виявилось насправді. Рятувальна сітка чомусь здалася зовсім не такою великою, надійною, як знизу, а, навпаки, маленькою і вузькою, повз яку легко пролетіти.

Дівчина навіть заплющила очі, щоб не запаморочилась голова. Але одразу ж пересилила себе, відкрила очі і дзвінко та голосно засміялась:

— Ой гарно ж як! І зовсім, зовсім не страшно!

На Янчуковому обличчі знову з'являється подоба усмішки. Буде з дівчини добрий повітряний трюкач! Він вже уявив собі, як вона перелітає з трапеції на трапецію, як робить у повітрі складні гімнастичні комбінації, як гримить зала від оплесків. Сам пан Шредер поздоровляє його з успіхом!

«Тільки треба швидше, швидше! — думає він. — Всі троє ще зовсім юні, з них, як з воску, можна ліпити все, що завгодно. Витримають!»

— Вниз!

Всі троє на манежі. Похвалити б дівчинку за сміливість. Але Янчук нічого не сказав. Тільки коротко кинув:

— Ще день-два, і — в повітря. На трапеції!

Тільки й того, що не додав образливого прізвиська, на які був дуже винахідливий.

Але Марта не звернула уваги на грубий тон, яким він з нею розмовляв. Вона раділа, що їй тепер не доведеться самотньо сидіти в чотирьох стінах маленького вагончика пана Зайднера, що вона разом з своїми друзями Юреком і Петком робитиме гімнастичні вправи під куполом цирку, виступатиме перед сотнями зачарованих глядачів…

Це нове життя нестримно вабило її.

6

Тепер уже Владислав Янчук сам прийшов до Генріха Зайднера з пляшкою горілки.

Останнім часом вони зустрічалися мало не щодня. І щоразу Янчук повертався додому майже тверезий, а Зайднер напивався до нестями. Після першої-другої чарки він втрачав свою задумливу мовчазність і починав балакати багато і пристрасно. Говорив він, мабуть, саме те, про що думав увесь день, ходячи по всіх закутках цирку та вулицями міста, і саме те, що хотілося Янчукові від нього почути.

Він висловлював своє невдоволення війною, твердив про неминучу поразку гітлерівських орд у Росії і відверто, вже не криючись перед Янчуком, лаяв Гітлера за його авантюристичний похід на Росію.

Владислав Янчук все те запам'ятовував і хитрими репліками та нібито невинними запитаннями штовхав Зайднера на ще більшу відвертість.

Цього разу Янчук застав Генріха Зайднера уже напідпитку. Але випив він, мабуть, небагато, був лише трохи збуджений.

— Іди, Марто, погуляй, — сказав він дівчині, побачивши на порозі Янчука.

Останнім часом він завжди висилав дівчину з вагончика, коли доводилося пити з Янчуком. Може, не хотів, щоб вона чула їхню розмову. А може, й просто соромився її.

Марта йшла до хлопців, і всі разом блукали вулицями. Дивились, як марширують по брукові штурмовики в коричневих мундирах і в кепі та есесівці в чорному одязі з свастикою на рукавах, горлаючи свій гімн «Дойчланд юбер аллес». Пішла Марта і цього разу.

А Зайднер схопився з стільця, ткнув у газету пальцем і, заклавши руки в кишені та нервово пересмикнувши плечем, ступив кілька кроків по своєму тісному приміщенню.

— Будь ласка! Те, що я пророкував, почалося.

— Що саме? — не зрозумів Янчук.

— Росіяни розгромили нашу армію під Москвою і пішли в наступ.

Владислав Янчук зблід.

— Про це написано в нашій… німецькій газеті?

— Звісно, тут написано трохи не так. Стратегічний відхід. Але факт лишається фактом: відкочуємось. Це — початок нашого ганебного кінця.

Янчук швидко пробіг очима куце, дипломатично написане повідомлення. Справді, в газеті це виглядало зовсім не так страшно, як переказав пан Зайднер, але від правди не втечеш: тяжко поранена німецька воєнна машина поповзла назад.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, — зауважив Янчук.

Генріх Зайднер здивовано подивився Янчукові в обличчя. Німим поглядом запитав: «Ти справді так думаєш чи просто не хочеш зрозуміти?»

— Ви були сьогодні в місті, пане Янчук? Бачили, що там діється?

— Ні, не був.

— А ви підіть, подивіться. Хоч молодчики ще й крокують та горлають своє: «Німеччина переможе…», у місті вже не вистачає приміщень для шпиталів. Сьогодні навіть закрили місце офіцерських гульбищ-«М'ятний коржик». Досі там річкою лилося вино, витанцьовували пари. А тепер там стогнуть, кричать і проклинають Гітлера покалічені, понівечені, спотворені люди… Без ніг, без рук, сліпі й глухонімі.

— Ви сьогодні аж надто гострі, пане Зайднер, і… необережні, — застеріг Янчук. — Давайте краще вип'ємо.

— Вип'ємо, — згодився Зайднер.

Він сам відкоркував принесену Янчуком пляшку, налив у дві склянки. Випив нахильці, але до ковбаси та булки й не доторкнувся. Мабуть, хотів швидше сп'яніти. Витяг сигарету, запалив і вже тоді відповів на Янчукове зауваження.

— Я ж з вами говорю, пане Янчук. І тільки з вами.

— Але ж кажуть, що й стіни мають вуха. Зайднер помовчав трохи, взявся рукою за груди.

— Отут у мене болить. — Я — маленька людина. Рядовий німець. Але я б нізащо не послав на смерть мільйони наших людей. Заради чого вони там, у далекій Росії? Заради чого ви тут, пане Янчук, а не в себе дома? Навіщо тут ваші хлопці, моя Марта? На якій підставі, за