Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

яким законом ми вдерлися в мирну країну і ллємо там чужу і свою кров? Росія нам нічого не винна. Я прочитав «Майн кампф». У цій книжці Гітлер говорить, що ми, німці, якась особлива нація, яка повинна панувати над усім світом. А ось я, німець, цієї особливості у собі не почуваю. І ніхто не почуває, окрім грошових магнатів. Але ці всюди почувають себе надлюдьми. У всіх країнах, де тільки вони є…

— Ви талановитий агітатор, пане Зайднер, — посміхнувся Янчук.

Зайднер уже сп'янів, але мислив і говорив цілком свідомо:

— На жаль, я не агітатор. Я тільки сам у собі… сам для себе. А коли б я був агітатором, то вже сидів би там, де зараз Ернст Тельман…

Владислав Янчук злякано схопився з стільця.

— Тихіше, тихіше, ради бога! Навіть імені цього не згадуйте, пане Зайднер. Так можна накликати на себе біду.

— Більшої вже не накличеш, ніж є, — відповів Зайднер. Але все ж стишив голос. — Що я вам хочу сказати, пане Янчук. Ми почали свій похід тріумфальним маршем, а закінчимо — похоронним. Та до того ж на нашій німецькій землі. Росіяни не зупиняться. Вони захочуть поквитатись. Це їхнє право.

І раптом він зареготав, п'яно розтягши губи:

— Ха-ха-ха! Уявляю: великий фюрер, покоритель світу, задравши поли, тікає з власної землі! Пречудова картина! Вам не здається, пане Янчук що ми з вами — мерці? Ще поки що ходимо… ось п'ємо… балакаємо, але вже мерці…

Він уже не контролював себе і говорив перше, що просилося на язик:

— І великий фюрер — теж. По вулицях із свастикою на рукавах — теж крокують мерці. Кругом. Кругом. — Він повів довкола себе важкою неслухняною рукою. — Я їх бачу щодня. У кожного в очах — смерть. Просто люди не розуміють…

Він в'яло помахав пальцем перед своїм носом.

— Ні-ні, брешу. Розуміють! І ви розумієте, пане Янчук, і я — теж…

Було вже пізно.

Марта вже давно стоїть під стіною свого вагончика, слухає розмову, але зайти всередину не наважується.

Нарешті відчиняються двері. Разом з клубком густого тютюнового диму вивалюється великий, як гора, Янчук… Він не помічає дівчини, що причаїлася в темряві. Суне до свого вагончика.

А вона, як мишеня, шмигнула всередину свого дерев'яного пересувного житла. Картина та сама, що і завжди після пиятики. Зіпершись ліктем на стіл, в незручній позі сидить п'яний і розм'яклий пан Зайднер. Перед ним порожня пляшка, шматки булки, недогризок ковбаси.

Дівчина швидко стеле ліжко панові Зайднеру. Він, мабуть, не бачить її, не чує, бо сидить в тій самій позі з заплющеними очима. Але видно, що не спить. М'язи на блідому стомленому обличчі здригаються, ніби по ньому пробігає якась тінь.

— Ліжко готове, пане Зайднер, — тихо озивається Марта. Він розплющує очі.

— Ти, дівчинко? Ага, це добре. Я бачив твою роботу в цирку. Пан Янчук зробить з тебе добру артистку…

— Пан Янчук навмисне споює вас, — каже Марта, допомагаючи Зайднеру дістатися ліжка.

— Споює? — ледь повертає він язика. — Н-ні… Пан Янчук гарна людина. Ми випили, це так.

— Часто дуже, — каже Марта. — У нього щось лихе на думці. Я не раз стежила, як він слухає, як дивиться на вас. Не пийте з ним.

— Часто, бо… гарна людина, — белькоче Зайднер.

Але то — останні його слова в той день. За хвилину він уже спить, повалившись в ліжко одягнутим.

Марта скидає з нього черевики, стягує піджак і розстібає на грудях сорочку.

Тільки після цього вона ставить ширму, гасить світло і ховається під ковдру в своєму ліжкові.

7

Вранці Зайднер прокидається з якоюсь неясною тривогою в серці. Лежить на спині, дивиться широко розплющеними очима в низеньку дерев'яну стелю, думає: «Чому це мені так тривожно?.. Що сталося вчора таке, що сьогодні мене бентежить і про що я забув?..»

Він схоплюється з ліжка. Оглядає всього себе. Бачить, що без піджака, роззутий, але — у верхньому одязі. В кімнаті чисто. Марта прибрала з столу пляшку, чарки, недоїдки. Поклала його улюблені сигарети. Дерев'яна підлога теж чиста, навіть помита, і від неї віє здоровою свіжістю.

Зайднер запалює сигарету.

Марта… Ага, це ж вона йому вчора сказала щось таке, від чого у нього сьогодні так тоскно на серці. Але що, що?..

І раптом наче хтось знімає важке темне покривало з його пам'яті. Він згадав: «Пан Янчук навмисне споює вас. Я стежила, як він на вас дивиться… Не пийте з ним».

Учора він аж надто відверто говорив з Янчуком.

— Ну, може, й справді щось бовкнув сп'яну, — заспокоює сам себе Зайднер, — так і пан Янчук же був п'яний. Ніхто нас не чув. А пана Янчука боятись нічого. Він сам — не з власної волі тут. Його самого відірвали од рідної землі. Та й не сказати: коли б у нього були якісь погані наміри, то вже щось би сталося. Адже не вперше ми з ним розмовляємо про війну. Ні, даремно Марта сказала ті слова. Даремно чогось боїться».

Але все ж неспокій ятрить серце, холодком ворушиться в грудях. Зайднер взувається, голиться, випиває чашечку чорної кави, яку завбачливо йому теж приготувала Марта. Вирішує: треба піти на