Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

хіба вам Манго ще не розповів? — дивується Орлов. — У таємниці не було нічого таємничого: на одній батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затіненому гравітаційному полі. А коли болти тріснули, вона під впливом відцентрової сили помчала у простір, як снаряд… Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравітаційне та антигравітаційне…

Все це здавалося цілком логічним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття підказувало мені, що випадок з неслухняною дошкою — застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознішу увагу, бо інакше весь наш грандіозний експеримент може опинитися під загрозою.

І знову я подумав про свій портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив… Але раптом мою голову пронизав страшенний біль. Майже нічого не усвідомлюючи, я сів у крісло, тремтячими руками тер скроні.

— Що з вами, Гонзику? — кинувся до мене зляканий Орлов.

Манго торкнувся мого спітнілого чола:

— У вас температура. Треба негайно викликати лікаря.

Як тільки мене поклали на ліжко, я перестав бути професором. Біль у голові швидко минув. Лишилось отупіння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тільки констатував те, що видавалося мені абсолютно зрозумілим.

Я — редактор журналу. Три дні тому ми зустрілися з Євою на Карловім мосту, потім я відвідав Пегаса. Він оглушив мене у підземній лабораторії, а отямившись, я почав сприймати світ у спотвореному вигляді… Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за іншого… Ще хвилину тому відчував себе професором; знав стан справ у інституті, міг провадити наукову дискусію. А зараз усе це мені далеке й чуже…

Мабуть, під впливом снотворного я поступово заспокоювався і незабаром заснув.

Наступного ранку, тільки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.

— Як ся маєте, професоре? — запитав він з погано прихованою тривогою.

— Що було зі мною вчора? — моя голова ще не зовсім прояснилася, говорити було важко.

— Вчора вам у лабораторії стало погано. Підвищилась температура, і ви навіть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви — редактор і що зараз — тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий рік, я занепокоївся. Лікар спочатку припустив сонячний удар, але після детального дослідження дійшов висновку, що у вас був нервовий шок… А все це тому, що ви не бережете себе… Я дуже шкодую, що урвав вашу відпустку. Отож, як тільки вам стане краще, їдьте додому та відпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пізніше, аж коли ви цілком видужаєте… Дружина й діти з нетерпінням чекають на вас.

— Не відчуваю себе хворим і відпустки не потребую! — рішуче заперечив я, лякаючись зустрічі з невідомою для мене сім’єю.

Манго тільки посміхнувся у відповідь.

— До речі, — сказав він так, ніби не чув моїх заперечень. — Бенко привіз ваш портфель. Ви не загубили його, він лежав у вас на письмовому столі.

Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нічого, якщо не брати до уваги кількох фотографій та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празі… І ото через це я стільки мучився?.. Чого ж мені хотілося за всяку ціну дістати цей портфель?

Манго взяв у руки одну фотографію, посміхнувся доброзичливо:

— А ваші хлопці були чудові навіть немовлятами!.. Самі фотографували?

Я ствердно кивнув головою. Навіщо ускладнювати ситуацію запереченням? Хлоп’ята справді чудові, але ж чиї вони?

«Та твої ж, твої! — шепотіло мені оте друге «я». — Невже ти забув, якими вони були десять років тому?!»

* * *

Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторії і всіляко дбав, аби ніщо не нагадувало мені про справи, але я мислив як учений; розв’язував такі завдання, про які, здавалося б, не міг навіть мати уявлення. І все ж я почував себе не гаразд. Це помічали і Манго, і решта моїх друзів. Вони розуміли, що мені треба негайно виїхати з Букави. І ось одного дня Манго, за наказом академіка Орлова, посадив мене у ракетоплан, і не встиг я отямитись, як опинився в Празі.

— На вас сьогодні ще не чекають, — посміхнувся Манго. — Я навмисне повідомив, що ми прилетимо тільки завтра.

І ось ми піднімаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона — не тут… І я ще не старий і неодружений… На мене чекає Єва, моя Єва… Навіщо мені чиясь дружина?

— Заховайтесь, а я подзвоню! — по-змовницькому підморгнув Манго, зупинившись біля якихось дверей. — Давайте зробимо їй сюрприз!

Він подзвонив. Двері відчинились… І я зойкнув від несподіванки.

Переді мною стояла Єва. Єва-архітектор, яка хто знає, скільки чекала на мене біля будинку Пегаса…

Ми кинулись одне до одного в обійми і довго не могли вимовити ані слова. Манго щось промимрив і делікатно вийшов.

— Ти навіть не уявляєш, як я боялася за тебе! — заговорила нарешті Єва, ведучи мене до вітальні.

Ми сіли на канапу. Єва обхопила мою голову руками і довго, допитливо дивилася в очі.

— Тобі вже краще? — запитала вона турботливо.

Аж тепер