Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

— стара гвардія, професоре, і зазнали чимало. А наша молодь навіть не усвідомлює, якою ціною забезпечено мир і добробут, їм здається, що інакше й не може бути… Ви не уявляєте, як я обурююсь… А коли бачу, як мої діти задля забавки щось руйнують і це тільки тому, що всього вдосталь, — я просто шаленію…

— А чи не винні ви самі в цьому? — запитав я зловтішно. — Дітей не можна балувати. Я знаю кілька родин, де батьки ладні гопки скакати, аби догодити дітям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинстві шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цінитиме щось і будучи дорослою… А втім, це загальні міркування. Я не педагог і не маю досвіду виховної роботи.

— А як же ваші Петро та Михайло? — сердечно засміявся Столяров. — Ваші хлоп’ята — чудові. Через кілька років вони нас залишать позад себе.

«Петро та Михайло… Петро та Михайло — рідні, близькі імена! Чиї це сини — мої чи того невідомого професора?.. Та ні ж, я відчуваю дотик їхніх рук, чую їхні голоси… Чи, може, це мені колись примарилося?»

— Погляньте, професоре… — Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку і вирішив перевести розмову на інше. — Не вперше я літаю цією трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, — засміявся він. — Коли б не хмари, ми півгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з’єднує Чорне море з Каспійським… А зараз — греблями на Нілі, обводненою Сахарою… Стривайте, я ввімкну телеекран!

Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом ніби розвіялися хмари, вималювалась блакитна стрічка Нілу. Промайнули всесвітньовідомі піраміди на його березі, а за ними потяглися нескінченні смуги пальмових гаїв.

— Які прекрасні ці творіння людських рук! — задумливо промовив Столяров. — Ще так недавно в цих пісках брели виснажені спрагою каравани, і пальмові гаї з’являлися перед ними тільки як марево… Ми дивимось зараз на чудо, про яке раніше могли хіба читати у фантастичних романах…

Столяров співав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив і мене. Адже наш літак пливе над Африкою, над континентом моєї мрії! Скільки разів я думкою залітав сюди; скільки разів, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн і Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зікмунд — це були ті чарівники, які в дитинстві вели мене чорним континентом за магічними звуками тамтама…

Ракетоплан почав знижуватись. Він прорвав запону хмар, і під нами замерехтіли джунглі, поля та селища. Нарешті колеса літака побігли по стартовій доріжці, що простяглась уздовж великого озера.

Ще гуркотіли двигуни, а до нас уже бігли зустрічаючі. Не встиг я вийти на драбинку, як мене підхопив велетень негр і поставив на бетонований майданчик.

— А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! — весело блискав він білими зубами. — Це я підняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали… Все одно знайшли б, навіть у надрах Землі!

— Ви на це здатні, Манго! — засміявся Столяров. — Як ви дізналися, що ми прилетимо саме сьогодні?

— Тихо! Це — таємниця джунглів! — пожартував Манго.

Ми сіли у відкриту машину і помчали екзотичним краєм у невідоме, розмова зайшла про поточні справи, загалом не варті того, щоб описувати їх зараз. Можу тільки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх «колег».

Чи знаю я цих людей? Мені здається, що так. Їхні обличчя й імена дедалі настирливіше шукають своїх відповідників у моїй пам’яті. Ось-ось упаде якась запона, що закриває від мене видатні події недавнього, і стане цілком виразним сьогоднішнє й минуле, я усвідомлю, зрештою, хто я такий.

У ПОШУКАХ ВЛАСНОГО «Я»

Коли ми під’їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокій, що охопив мене, сягав своєї межі. Я відчував, що десь тут мета нашої подорожі.

Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропічних рослин, ми виїхали у двір великої будови, зробленої в формі підкови. Я впізнав його, цей будинок! Міг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам’яті.

«Ти справді професор, за якого тебе вважають! — доводило мені моє друге, досвідчене «я». — А це — науково-дослідний інститут гравітації та антиречовини, який ти будував спільно з своїми друзями… Пригадай: у центрі будови, там, де великі вікна, міститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравіплан… Ти живеш отам, край джунглів, у котеджі, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодіти гравітацією за допомогою антиречовини».

Моє перше, обережніше «я» заперечувало:

«Не звіряйся на самонавіяння! Ти — журналіст, редактор журналу. Ще позавчора на летучці планувався номер, присвячений близькому майбутньому… Все, що ти бачиш і відчуваєш, — тільки плід хворобливої уяви».

І все ж, тільки-но я вийшов з машини, в мені переміг професор. Куди й поділись усі мої сумніви! Навіть пригоди, пов’язані з Пегасом, одразу ж зблідли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумів усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усміхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралієць Ван-Гоот, войовничий ісландець Гретті та практичний американець Баррел — це ж мої вірні друзі, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковій ниві… Так, я справді професор. А ота людина, що йде назустріч нам, — академік Орлов. Без вагань я поспішаю до нього, тисну йому руку:

— Ну, то що ж поробляє наша «нечиста сила»?

— А