Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

нас з тобою, і всіх тих, що після нас будуть на світі. Ти, бачу, вмієш читати, отож, як будеш у Львові, позичу тобі книжечку з тими піснями, та й інших книжок трохи дам, і стане для тебе світ ясніший, бо, як каже отець ректор нашої школи, кому в душі ясно, тому і світ ясний.

Замислився я над усім тим, що говорив мені Урбанко, а замислитися було над чим, бо все це для мене нове і дивне, немовби прийшло з чужої далекої крани, про яку я досі нічого не чув, щоб вона колись могла існувати на світі.

Я почував себе так, наче мене хтось раптово вивів з під землі на світло або прорубав з моєї темниці вікно в світ. Уже одного разу прорубали мені вікно в далекий світ. Це було тоді, коли Семен розповідав мені про Січ, про козаків, про Чорне море, про свого батька Опанаса. Тепер прорубав мені друге вікно школяр Урбанко, але в цьому вікні мені було видно зовсім інший світ. Цей світ лежав переді мною, як рівне зелене поле, повне жайворонків, що линуть у небо, чисте й блакитне, а під небом, осяяні сонцем, ходять самі лише добрі і покірні люди; всі стежечки, по яких ступають їх ноги, рівненькі і ведуть вони то в тихі гаї, то до хат, і кожна хата тобі рада. А між тими стежками є одна, широка, як шосе, пряма, мов стріла, дуже довга, і все таки бачиш її кінець: веде вона до академії, до мудрих книг, до ратуші між панів радників, до церкви на східці олтаря і на різьблені крісла, де сидять каноніки.

Я добре відчував, що ні один з тих світів не буде моїм, що не піду я ні Семеновою, ні Урбанкоївою дорогою, а піду якоюсь третьою, своєю власною. Проте як знати, якою вона буде і куди нею зайду, якщо я ще не ступив на неї? Так роздумував я, коли раптом заговорив Урбанко:

— Он уже як сонце піднялось на небі, треба збудити пана Геліаса і порадитись, як нам добратися до Львова.

Став він посеред поляни і почав голосно співати:

Гей, світає вже, світає,

Всяк роботу починає,

Хто гаряче серце має.

Гей, світає вже над морем,

Бліднуть вранішні зорі,

Промінь сонячний високий Розганяє тьму глибоку.

Встань, ратаю, бо світає,

Нива вже тебе чекає;

І тебе робота кличе,

Мужнє серце ремісниче!

Пісня розбудила всіх. Пан Геліас, пан Григор і золотар Лоренц теж почали співати, тільки я з мулярчуками слухав мовчки, бо ми не знали цієї пісні. Один з мулярчуків був такий же простачок, як і я, а другий тримав себе гордо. Він був родом з Італії і по польські мало що розумів, бо недавно прибув до Польщі аж із Рима з одним майстром, якого пани найняли будувати собі замки і костьоли.

Коли закінчили співати, до мене підійшов пан Геліас, уже майже дід, з сивіючою бородою, дуже поважний, з обличчям червоним і немов суворим. Але в його сірих очах світилася добродушна чесність. Поклав він руки мені на плечі і каже:

— Я ще тобі не подякував, синашу, але ти вже в моєму серці і залишишся там назавжди, а це більше, ніж сама подяка. Я не знаю, хто ти і який ти чесний чи ні, зате знаю, що сам бог послав тебе для мого рятунку, тому я не був би вдячний ботові, коли б не був вдячний тобі.

І, кажучи так, поцілував мене в голову, а я його в руку.

— Я не пан і не якийсь там багатій, — говорив далі Геліас, — а слуга і дуже бідний, хоч і служу доброму панові. Золотом тобі не заплачу, бо не маю його, але з радістю зроблю для тебе, що зробив би для свого сина, коли б мав його. Треба тільки, щоб твоя воля за моєю волею пішла, тому що, бачиш, відвага не завжди з чесністю в парі ходить. Стріляти ти вмієш, це я знаю, але чи вмієш працювати, — невідомо. Урбанко каже, що ти сирота і шукаєш хліба. Повідай же нам, яку б ти хотів допомогу від нас?

— Візьміть мене до Львова, пане Геліас, — відповідаю йому, низько кланяючись. _

— А що ти будеш там робити?

— Хліба шукатиму.

— Знайдеш його у нас, у мене і в пана Шпитка, якщо будеш вартий того. Отже, їдь зі мною до Львова!

Від цих слів стало мені так радісно, що я забув про своє нещастя, про пережиту нужду, про тривогу, що ще хвилину тому сушила моє серце, про Кайдаша, якого я залишив скривавленим на майдані, про чорну коробочку, в якій сиділо прокляття, замкнене на ключ, — про все. Не забув тільки про матір. Вона стояла зараз у мене перед очима і, усміхаючись, дивилася на мене і на мою розраду.

Багато треба було б розповідати, як ми опинилися на возі і їхали до Львова. Скажу хіба тільки те, що ми посувалися обережно краєм лісу, щоб у будь який момент безпечно сховатися в ньому. Нарешті дісталися до села Гошан, де нас заспокоїли, що то були останні татари, яких ми вчора бачили, і що тепер аж до Львова дорога безпечна, бо там є і шляхта з двірськими слугами, і чимало вояк, і хорунжий Вєльонський прибув з Рудок з гайдуками, і селяни, хоч і пізно, тоді, коли вже все втихомирилось. Ми дістали підводи і щасливо їхали до Львова, вболіваючи по дорозі над людьми, яких знищив татарський загін, з жалем минаючи Любінь, весь перетворений на пустиню і згарище. Лише зрідка на горбах визирав з лісу який-небудь нужденний чоловік, що втік голісінький, а тепер із слізьми на очах просив милостиню.

Був ще ясний день, коли ми прибули до