Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

Зненацька тишу порушило якесь ледве чутне зітхання чи схлипування. На це ніхто не звернув уваги, але звук повторився — і Басова здивовано озирнулася. Зоя Василенко сиділа в куточку, знітившись, і, прикриваючи хустинкою рота, намагалася стримати ридання, а вони все-таки виривалися, і все тіло дівчини здригалось од напруження.

— Зойко, що з тобою? — кинувся Боровик.

— Здається, плакати нічого. Не терплю, коли люди отак розпускають нерви. Випий води, піди вмийся і приходь сюди, — наливаючи воду у кришталеву різьблену склянку, наказала Басова.

— Ні, ні, Маріє Іванівно, я вже не буду, — говорила Зоя, стримуючи нервовий дріж.

— Почекайте, — сказав Боровик, — ми на неї гримаємо, а чого вона плаче, ніхто не знає. Хто тебе зобидив, Зойко?

— Ні, ні… Вже все минуло, вже все дуже добре.

Але Басова зрозуміла, що зовсім не все так добре, як хоче вдати Зоя. Вона підійшла до дівчини, взяла її за плечі, майже обняла, і запитала:

— Ну, що таке? Говори. Що трапилось?

— Нічого особливого…

— А не особливого?

— Тільки ви, Маріє Іванівно, не хвилюйтесь, це… Це, напевно, якесь непорозуміння і все дуже скоро з’ясується.

— Що має з'ясуватись?

— Тільки ви не хвилюйтесь. Я заходила в лабораторію, і там мені сказали…

— Що тобі сказали?

— Півгодини тому заарештували начальника лабораторії.

— Що? — крикнув Ігнатьєв. — Заарештували?

Зоя не змогла більше вимовити й слова, сльози здушили їй горло, губи надулись, і вона тільки кивнула головою.

Ігнатьєв смертельно злякався. У нього огидно і дрібно затрусились ноги, в роті з’явився гіркий смак жовчі. Захотілось опинитися якомога далі від цього клятого місця, куди скеровано очі невидимих, але від того ще страшніших прокурорів.

— От вам, от вам відповідь на всі ваші розумування, — істерично вигукнув він. — Почалося! Вже арештовують! Де ми будемо завтра? А ви ще дозволяєте собі розкіш думати про якісь повторні досліди! Скоро нам усім за гратами бути! Всім!

— Ти, істеричко, замовкни! — металево наказала Басова, і Ігнатьєв змовк, ніби захлинувшись останнім вигуком. — Хто наказав заарештувати, не знаєш, Зою?

В душі Басової ще жила надія, що це непорозуміння, яке швидко можна буде з’ясувати, але й цю кволу надію Зоя розбила вщент.

— Ордера підписав міський прокурор Малахов. Обвинувачується в злочинному порушенні правил безпеки під час досліду.

Відповідь ця на Боровика, мабуть, справила більше враження, ніж на Басову. Губи його скривила коротка гримаса болю, так, ніби в цю мить довелося йому пережити пекуче розчарування. Він нічого не сказав, тільки відійшов від Зої і сів до столу.

— Значить, не стримав слова Малахов, — вже міркувала вголос Марія Іванівна, — значить, говорив мені одне, а думав зовсім інше. Не чекала я цього від нього. Шкода.

— Я не вірю, щоб таке Малахов зробив, — став на захист прокурора Боровик.

— Мені теж не дуже віриться, але факти, як то кажуть, уперта річ. Та й перевірити тут все легко. Ти це напевно знаєш, Зою?

— Всі в лабораторії так говорять.

— Гаразд. Перевіримо. Більше ніяких новин не принесла?

— Вам цього мало?

— Добра відповідь, — похвалила Басова. — Ну, що ж, товариші, це все, безперечно, непорозуміння і дуже скоро з’ясується. Прошу до креслень. Мені треба з вами порадитись. Зою, ти вже заспокоїлась?

— Так.

— Прошу до столу.

Цього витерпіти Ігнатьєв не міг. Басова таки доможеться свого, таки запроторить їх усіх у тюремні камери. Тож зараз він мусить сказати все до кінця, поставити всі крапки над «і», врятувати свій винахід, а заодно й самого себе від неминучого розгрому. І робити це треба негайно, доки серце сповнене рішучістю, а то знову можуть з’явитися вагання й сумніви, і нічого він не скаже. Так бувало вже не раз, але тепер так не буде.

Він підвівся, відсунув якомога далі від себе креслення і дуже стримано й ваговито почав говорити.

— Я хочу сказати вам усім, товариші: я вмиваю руки. Я мушу вам заявити цілком офіціально — всякі подальші експерименти над моїм винаходом провадяться тут без мого дозволу, без моєї згоди, я вважаю постановку їх принципово неправильною і технічно необгрунтованою. Тому припиняю роботу і ніякої відповідальності за можливі результати дослідів нести не буду.

Боровикові перехопило подих. Він мав про Ігнатьєва цілком певну думку, і вона не була дуже прихильною, але такого чекати не міг. Отже, перед ним стоїть боягуз і падлюка. В далекому минулому в Сергія Петровича вже були випадки, коли за хвилини нестриманості, втрати контролю над своїми думками, словами, рухами доводилося платити неймовірно тяжкою ціною, і стримувати себе він уже навчився. Йому вдалося навіть зобразити на губах щось на зразок презирливої посмішки і відповісти крізь зуби: